Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

– Мертва! – з жахом прошепотів чоловік і вибіг з кімнати.

Він повернувся у довгий коридор і почав відкривати двері лікарняних палат. У кожній лежали люди – на ліжках, на підлозі. Він спробував їх смикати – вони не подавали ознак життя. Їхні тіла були ще теплими, але самі вони вже були мертвими. Він йшов з палати в палату. Усюди мерці, жодного живого.

Потім він повернувся до кімнати, де залишив свою супутницю. Вона нерухомо лежала на кушетці, одна рука звисала, очі закриті. Він опустився на підлогу біля неї і чекав, коли вона прийде до тями. Деякий час він у знесиллі сидів на підлозі, потім схопився, нахилився над нею і почав пильно вдивлятися в її обличчя. Зі страшною ясністю усвідомив: вона мертва. Мертва, як і всі люди в цій лікарні.

Він злякався. Страх придушив усі почуття, усі думки, крім однієї: треба бігти, негайно бігти з цього кошмарного місця.

Не оглядаючись на лежачу жінку, він вибіг з лікарні, завів машину і на великій швидкості поїхав.

«Треба розшукати людей, розповісти їм про те, що побачив у лікарні, попередити про небезпеку», – гарячково билися думки.

Він проїжджав вулиці одну за одною. Вулиці були безлюдними, усі вікна зашторені. Було дуже рано, щойно почало розвиднюватись, і він подумав, що мешканці ще сплять. Він зупинив машину, вийшов, почав дзвонити і стукати у двері будинків. Ніхто не відчинив, у жодному вікні не поворухнулась занавіска. Він йшов і йшов далі, знову дзвонив і стукав у двері. Марно.

Він повернувся до машини і повільно поїхав безлюдними, німими вулицями. Час від часу зупинявся, сигналив, іноді знову виходив і стукав у двері – у відповідь тиша.

– Що за дивні люди, – почав він розмірковувати вголос, – чому не відчиняють? Залякані, чи що, злочинців побоюються, так можуть хоч у щілинку подивитись. Я ж один і неозброєний – чого мене лякатися?

Йому спало на думку, що потрібно кричати – тоді хто-небудь все ж таки визирне у вікно. Він почав кричати: «Агов, люди, прокидайтесь, у місті біда! Люди, ви мене чуєте?»

Ніхто не обізвався.

Він поїхав далі. На одній з вулиць побачив мертвого собаку, який лежав біля будинку.

– Місто мертве, усе місто мертве, – блискавкою промайнула здогадка, і холодний піт страху вкрив його обличчя.

Гарячково працювала думка: швидше, швидше, подалі від цього мертвого, кошмарного міста. Він з силою натиснув на педаль газу, і машина на шаленій швидкості вирвалася з міста. І знову він їхав автострадою, вона була безлюдною, і машина мчала без перешкод.

Через деякий час він побачив автомобіль, який стояв поперек дороги. Він обігнув його справа, навіть не глянувши, чи є хто-небудь всередині, і помчав далі.

У кюветі лежала перевернута машина. Він також мигцем глянув на неї і промчав, не зупинившись. Він відчував, що на цій дорозі на нього чатують небезпеки, і прагнув швидше вибратися з небезпечної зони.

І знову довгий час він їхав безлюдною дорогою і почав потроху заспокоюватися. «Слава Богу, скінчилось», – думав він.

Вдалині показались дві автомашини, що зіткнулися. Людей біля них не було видно, у кабіни він не хотів заглядати.

«Постраждалих вже відвезли», – вимовив він вголос, заспокоюючи сам себе, і не зупинився.

У якийсь момент він раптом усвідомив, що протягом свого довгого шляху не зустрів жодної машини, яка рухалася б. Він подивився на годинник, була за чверть дев’ята ранку.

«Ранок, – подумав він з тривогою, – у цей час завжди великий рух, а тут ані пасажирських машин, ані вантажівок. Жодної, пусто. Треба вибиратися звідси швидше».

І знову він їхав безлюдною дорогою. Вдалині показався великий рефрижератор. Він стояв поперек дороги, майже повністю перегороджуючи її. Чоловік зменшив швидкість і наблизився до машини, що стояла. Скло в кабіні водія було опущене, і з вікна стирчала голова людини – мертва, з моторошною гримасою на застиглому обличчі. Очі були зімкнуті, і навколо відкритого рота запеклася піна.

Чоловік не міг відвести погляд від цього страшного видовиська. Деякий час він затримався біля рефрижератора, потім увімкнув мотор і повільно об’їхав перешкоду. Зараз він уже не поспішав. Він зрозумів, що поспішати нікуди, не потрібно мчати, з цього капкана йому не вибратися.

Його знову охопив жах, і з кожною побаченою на дорозі аварією жах зростав. У нього почали тремтіти руки, він вчепився у кермо, щоб вгамувати тремтіння. Холодний, липкий піт вкрив тіло, зуби стукали, волосся на голови їжилося, і з глибини підсвідомості вирвалося протяжне звіряче виття.

Він зупинив машину і побіг у ліс. Не припиняючи вити, почав бігати між деревами. Потім завивання перейшло у скигління. Він у знесиллі опустився на коліна і почав молитися.

– Боже, великий Боже, – повторив він декілька разів, – я забув слова молитви, вислухай мене, Господи, це так страшно, я боюся. Усі навколо мертві – у місті, у лікарні, на дорозі. Допоможи мені, Господи, спаси мене. Я божеволію, я не можу цього стерпіти. Я один живий, чуєш, Господи, один, один живий серед мерців! Що трапилось? Чому всі померли? Чому Ти допустив це, Боже, адже там і діти маленькі були, у тому містечку, чим вони прогнівили Тебе?

Хто винен? Хто це зробив? Ну, звичайно, люди, тільки ми можемо таке, це в наших силах.

Для чого ж Ти, Боже, дав нам більше вміння, ніж розуміння? Ми можемо звернути гори, розвернути ріки, але не вміємо передбачити наслідки своїх вчинків. Навіщо Ти дав нам розум, щоб ми самі себе знищили?

Чоловік ще довго молився і голосив, допоки сили не залишили його і він опустився на землю…

Велика гора. Нею зверху до низу йдуть люди. Чоловіки, жінки, діти. Молоді і старі. Білі, чорні. По-різному вдягнені, кожний зайнятий собою, тими, хто йде поруч. Голови в усіх підняті до неба. Ніхто не дивиться собі під ноги. Їм здається, що вони йдуть вгору, насправді ж вони ідуть донизу.

Попереду всіх легко і впевнено рухається дивовижне творіння розуму та рук людських – робот. Ніхто ним не керує, він сам обирає шлях. Його електронний мозок моделює дорогу. У механічних руках він тримає барабан, б’є у нього, і люди підлаштовують свій крок у такт дробу, що він вибиває. Люди довіряють роботу. Вони створили його і вірять, що він завжди буде служити їм, виконувати за них важку роботу,