Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

люди, щоб створити нову секту… яка, своєю чергою, повторюватиме власного «котика». Отож думати самому означає приректи себе на те, щоб думати за себе, перш ніж до тебе швидко приєднається ватага приятелів, щоб утворити нову ватагу дурнів… Дружніх дурнів. І, якщо пощастить, вам принаймні буде приємно верзти дурниці разом. Ось як можуть вплинути на кар’єру наші стосунки з дурістю.

До речі, гадаю, після цієї статті моя власна кар’єра полетіть догори дриґом!

Мова дурості

Що говорять дурні? Вони й самі не знають, і це їх рятує. Слова дурня не позбавлені сенсу, але точністю він не переймається. У тряскала фатична функція розігнати тишу по кутках. Дурень […] чіпляється за банальні істини, мов п’яний акробат за свою трапецію. Учепившись за поруччя готових фраз, він їх уже не відпускає.

Жорж Пікар. Про дурість[65]

Патрік Моро, викладач літератури в колежі Айонтсік у Монреалі, головний редактор журналу Argument

Часом ми робимо дурниці, але значно частіше говоримо. Отож найчастіше дурниці проходять через мову. Ці слова, які ми вважаємо дурними, чи не є вони тільки свідченням браку, принаймні тимчасового, розуму й одним з багатьох його можливих виявів? То, може, існує радше специфічна дурість, пов’язана з мовою, природне місце якої поміж необдуманих слів? Ця гіпотеза наблизила б дурість до орвеллівської новомови, ідеальне використання якої, що автор «1984» назвав його крякомовою (duckspeak), «зовсім не зачіпає найвищих мозкових центрів»[66].

На перший погляд здається дивним асоціювати цю мовну дурість із новомовою — канонічною моделлю всякого канцелярита. Проте обидві мають спільність через саму свою природу: одна й друга характеризуються неналежним й несвідомим використанням мови. Дурні слова чи висловлювання, як і слова новомови, виявляються нездатними адекватно дати звіт про реальність, як і думки тих, хто ними послуговується. Попри те що одна вписана в політичний й ідеологічний регістр, а друга — самовільніша, новомову й мовну дурість можна поставити на одну дошку: обидві є перекрученнями щодо нормального й легітимного використання мови й слів.

Крім того, висунемо припущення, що ці два суміжні явища, спочатку відмінні, зближуються зараз на користь щонайменше двох супутніх явищ. З одного боку, це ідеології (есенціалізм у фемінізмі, антивидизм, теорія ґендеру тощо), що, практикуючи інтенсивне «концептуальне лобіювання»[67], дедалі більше еволюціонують всупереч здоровому глузду. З другого боку, це дурість, що грубо вривається в публічну сферу завдяки насамперед інтернету й соціальним мережам, які слугують для неї чудовою луна-камерою.

Важко знайти кращий приклад цього сучасного злиття дурості й новомови, ніж пост, що його опублікувала на Facebook в березні 2018 року одна веганська активістка після ісламістського теракту в місті Треб, де було вбито м’ясника:

«Ну й що, це вас шокує, коли терорист убиває вбивцю? Мене — ні, у мене до нього немає співчуття, таки є на світі справедливість».

Тут ми бачимо концентрацію всього найхарактернішого для цієї сучасної новомови, що й перетворює її на дурість.

Денотаційний відступ: коли слова «відкручуються»

Найбільше суперечить здоровому глузду в цьому тексті, звичайно ж, характеристика м’ясника як «убивці». Цей термін видається водночас недоречним, перебільшеним, образливим і насамкінець дурним тією ж мірою, як слово «педики», яким один спортивний коментатор назвав недавно поза ефіром футболістів німецької команди, що грали з французьким клубом.

Отже, дурість у словах — це насамперед якась фальш, яка часто виникає через перебільшення. Слова не узгоджуються ні зі своїм звичним значенням, ні з означуваними об’єктами. Утім вона відрізняється від брехні, тому що той, хто каже дурниці, насправді не має наміру обдурити співбесідників. Він радше говорить казна-що. Так, зовсім не дбаючи про вірогідність[68], але не більше дбаючи й про те, щоб бути сприйнятим серйозно, тобто не боїться, що його спіймають на слові. Цей останній пункт, на перший погляд, відрізняє того, хто говорить дурниці, від новомовця, для якого, навпаки, кожне слово важливе, бо є виявом ортодоксальності. Погляньмо, що ми маємо.

Називаючи того м’ясника, жертву терориста, «убивцею», ця веганська активістка не усвідомлює, звичайно, що каже дурницю. Навпаки. Вона використовує цей термін, добре розуміючи, що він відхиляється від звичайного значення. Вона наполягає на такій лексичній корекції, яка, на її думку, робить мову придатнішою для викривання правди, для усвідомлення дійсності. Убивати тварин — це в її очах, об’єктивно, вбивство, отже, називати м’ясника «убивцею» — правильне слово, навіть якщо цю правильність не всі одразу сприймають. Слід визнати, що в самому такому редагуванні сенсу слів немає нічого абсурдного. На підтримку такого підходу можна згадати, наприклад, що за часів рабства убивство раба також не вважалося вбивством! Отож таке гіперболізоване вживання слова «вбивця» може просто випереджати те значення, яке згодом усі за ним визнають. Гіпотеза вірогідна: як перетворення старої мови й зокрема значення її слів новомова в багатьох випадках представляється як прогрес. Та чи справді тут маємо такий випадок?

Очевидно, ні. Насамперед з тієї простої причини, що в наші дні м’ясники не забивають тварин — це відбувається на бійнях — а обмежуються тим, що розрубають їхні туші на стейки, філе й таке інше. Тому означення «убивця» суперечить дійсності й лишається лексичною помилкою.

Тут ми підійшли до першого пункту, який наближає мову ідеології до мови дурості, а саме: це денотаційне збочення, коли слова відкручуються, якщо можна так сказати, від дійсності, але при цьому їх неналежне використання не можна прирівняти до брехні. Дурень насправді не вважає, що всі суперники його улюбленої команди гомосексуали. Що ж до нашої екзальтованої активістки, вона попросту не подумала, що м’ясник, якого вона начебто викрила, ймовірно, ніколи не зарізав жодної скотинки. Отож у таких висловлюваннях слова відсилають тільки до самих себе, стають «власними референтами»[69]. Вони втілюють якусь фантазію, як фетиші, значення яких переважає їхню реальну суть.

Неспроможність сигніфіката: чи завжди убивця — убивця?

Проте цього звернення до референтної функції мови не досить, щоб покласти край суперечці про правильне використання слів, себто відрізнити зерна правильних слів від плевелів тих, які такими не є. Треба знову замислитися над сигніфікатами відповідних слів, себто над їх означеннями, тому що слова означають не так світ довкола нас, як слугують для його аналізу, надавання йому сенсу з допомогою концепцій, які ми визначаємо.

Так от, можна було б зауважити тій, яка використовує слово «вбивця», що, коли б акт умертвіння тварини дійсно був убивством, тоді слід було б називати «вбивцею» кота, котрий