Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

ловить і вбиває мишу, кита, нищителя планктону, гепарда, котрий уполював на обід антилопу. Коректне вживання слів справді вимагає, щоб сигніфікат мав стале визначення, яке дозволяло б йому називати різні референти, якщо вони мають такі ж властивості. Отже, якщо вбити тварину є злочином з боку людської істоти, з цього логічно витікає, що та ж сама дія також злочинна з боку іншої тварини. Так чи інакше, наша захисниця прав тварин мала б аплодувати ідеї зникнення всіх хижаків, принаймні заради цієї щасливої «справедливості», яку вона згадує наприкінці свого посту, усі наслідки якого навряд чи оцінила. Вочевидь, саме така непослідовність і нерозсудливість, наслідком якої вона є, становлять принципові спільності між новомовою й дурістю, й та й та змушують часом говорити дурниці й хибити. Та це не все.

Слова в шорах: як Шалам-Балам

Справді, ці слова, які відриваються від своїх референтів і від власної концепції, уникають певною мірою долі звичайних слів. Тому що слово по суті завжди проблематичне: його значення залишається відкритим і може бути предметом переговорів між двома співбесідниками[70], які спиратимуться по черзі на його більшу чи меншу відповідність референту чи на його концептуальну узгодженість, щоб стверджувати або заперечувати, що в тому чи іншому випадку воно правильно вжите, що йдеться про належне слово.

З цього погляду мовлення — одночасно діалектична реальність і діалог, і тільки такий тиранічний індивід, як Шалам-Балам із Задзеркалля, міг заявити, та ще й «майже глузливо»: «Коли я вживаю якесь слово, […] воно означає саме те, що я хочу, — не більше й не менше»[71]. Саме так чинять дурні в ролі ідеологів. Їхні слова, визначені самовільно і відтак безвідносно до інших, закриті до найменшої дискусії. І це крайнє викривлення мови, бо остання може бути тільки спільною.

Ці слова, як і сам дурень чи ідеолог, за природою нечутливі ні до різноманіття дійсності, ні до різних поглядів[72], ці слова також одягнені в шори. Вони означають «не більше й не менше» того, що владно вирішив (вирішила) той чи та, хто їх вживає, аж ніяк не зважаючи на інших співбесідників, не більше, до речі, ніж на традицію, відображену в словнику. Якщо вищезгадана особа (яка, нагадаймо, хвалиться, що не має жодного співчуття) вирішує, що слово «вбивця» найліпше підходить для означення професії м’ясника, що ж, це слово, що стає автореферентним — відсилає до самого себе через безпідставність свого означення, — саме це й означатиме. Але такі слова тоді вже перестають насправді бути словами; це радше однозначні сигнали, сенс яких не підлягає тлумаченню.

Однак, через дивний парадокс, ці слова-сигнали, які авторитарно нав’язуються в розмові, стають де-факто необговорюваними, бо їх більше не можна обговорювати. Отож їх можна або прийняти без обговорення, або… не приймати, але на свій власний страх і риск.

Слова-слогани: групові вигуки війни

Бо ці слова-сигнали становлять також — в етимологічному сенсі терміну — слогани (це слово походить з шотландської ґельської мови й означає бойові вигуки, що їх члени одного клану викрикували разом). Вони потрібні не стільки для того, щоб сказати щось, що зазвичай краще висловити в іншій спосіб, як для того, щоб виділити того, хто їх використовує, в межах більш або менш формальної групи. (І навпаки, той, хто не використовує ці терміни, ба й гірше, відмовляється від них, автоматично виключає себе з відповідної групи й безповоротно виставляє себе ворогом того, хто говорить.) Таким чином, назвати педиками футболістів німецької команди, суперниці французької, — це спосіб ствердитись у своїй підтримці цієї другої, ствердитись як патріот, як чоловік, що пишається своєю гетеросексуальністю тощо. Так само пост, опублікований на Facebook цією активісткою, виказує водночас бажання показати себе членкинею спільноти, помітне у фамільярному стилі її звернення до своїх віртуальних співрозмовників («Ну й що»), і бажання виділитися, що проявляється в тому, як вона рішуче наче протиставляє себе поглядам більшості, загальній думці («це вас шокує»/«мене — ні»).

Цей нібито критичний розум, провокативний паросток, який, проте, ніколи не виходить за межі того, що приймає група[73], до якої він належить, також спільний тут і для дурня, і для ідеолога. Попри свою спрощену риторику — ба радше завдяки їй — обидва черпають з неї почуття вищості людини, яка все зрозуміла. Це почуття лежить в основі значної частини мовної дурості, як і незмінно блискучого успіху всякого канцеляриту. Канцелярит, як часто й дурість, вирізняється тим, що дозволяє мовцю висловлювати судження практично про все, поверхові, звісно, але категоричні, впевнені, а отже, по суті, заспокійливі. Натомість сумнів, інтелектуальний неспокій протистоять дурості й посідають важливе місце поміж антидотів від ідеологічної маячні.

Утрата здорового глузду

Нинішній ідеологічний сплеск, якому сприяють, поміж іншого, алгоритми й соціальні мережі, породжуючи культуру ніш і пов’язуючи між собою членів різних груп, полегшує поширення жаргонів, що дедалі більше віддаляються від спільної мови. Водночас ті ж самі мережі роблять дірки в кордонах між такими спорідненими групами, породжуючи плутанину між приватним чи напівприватним і тим, що стає публічним, а отже, між тим, що можна і не можна казати публічно.

Таким чином, відколи пост, для більшості людей приголомшливий, розкритикували інші інтернетники, які не поділяли ні її лексикон, ні її ідеологічні міркування, першою реакцією цієї дівчини був протест, що «цей пост призначався тільки для друзів». Потім вона звернулася до асоціації захисту прав тварин «L214», з якою себе ототожнювала. Але їй не пощастило, бо ця асоціація одразу ж в офіційній заяві відмежувалась від її висловлювань[74].

Що ж до негарного зауваження нашого спортивного коментатора, воно ніколи б не стало відоме широкій публіці без участі якогось недоброзичливця і не викликало б скандалу, про який ми знаємо.

Ці дві історії показові щодо кризи публічного мовлення, яке відтак оточене з усіх боків двома формами зловживання мовою, хоч і різними, але спільними в головному — втраті здорового глузду. Ми маємо справу, з одного боку, з концептуальними ідіотизмами, які часто беруть початок у соціальних науках, але лишаються більш-менш незрозумілими й приголомшливими для спільноти мовців (культура зґвалтування, гендер, державний расизм тощо); з іншого боку — з провокативною грубістю, що проникає в публічну сферу мимоволі (як у випадку нашого журналіста) чи свідомо (як та, що демонструється, наприклад, твітах президента Трампа чи в цих V-днях (Vaffanculo-Days), організованих в Італії «Рухом п’яти зірок».

Публічне використання розуму напружується, щоб угамувати ці дві форми зловживання на користь здорового глузду,