Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Вирішив ще раз спробувати поговорити. Не будеш же ти тікати вічно, – відповідає. 

Мій погляд приковує дорогий годинник на зап'ясті батька, а в голові вже ведеться підрахунок, скільки ж він може коштувати. 

– Говори, – кажу і чекаю продовження. – До речі, куди ми їдемо?

– Пообідаємо разом. Я голодний, – заявляє. 

– А я – ні, – кажу сердито. Останнє, чого я хочу – це з'являтися з ним у якомусь людному місці. 

– Так неприємно проводити зі мною час? – хмуриться тато. – Я ж просто хочу поговорити. 

– Знаю я твої розмови, – бурчу. – Я вже не один раз говорила, що не буду мати з тобою нічого спільного. Взагалі не розумію, навіщо тобі це. У тебе є родина. Ти – щасливий батько. 

– Я не щасливий батько, тому що моя донька мене ігнорує, – зітхає. 

– Тепер ти розумієш, як це! Колись ти був необхідним нам з мамою, але не з'явився. Чого тепер хочеш від мене? – відчуваю, що починаю злитись, і відвертаюсь до вікна. Ще не вистачало розплакатись перед ним. Не хочу, щоб тато розумів, що мені боляче. 

На щастя, він мовчить і не намагається продовжити розмову. Та коли автомобіль зупиняється на стоянці дорогого ресторану, мене знову накриває. Просто уявляю, які люди відвідують це місце, дивлюсь на свої потерті джинси та не надто нову футболку і прикриваю рота рукою, щоб не розсміятися істерично. 

– Ходімо! – тато залишає салон першим, а я йду за ним.

От я реально не розумію його дій. Невже йому байдуже на те, як все це виглядає збоку? У людей можуть виникнути запитання… А може, татові це вигідно? 

Все стає на свої місця, коли ми йдемо не в основний зал, а в окремий. Все-таки татко не готовий показувати всім свою обірвану донечку.

– Що будеш їсти? – питає, коли нам приносять меню. 

– Я ж говорила тобі, що не голодна, – кажу. 

– Тоді я сам замовлю, – відповідає спокійно. 

Тато говорить такі назви, від яких у мене однозначно зламався б язик. Поки чекаємо на замовлення, якого я не хочу, вирішую піти помити руки. Кажу про це татові, і він мене відпускає. 

Поки йду до вбиральні, у голові з'являється ідея втекти. Не знаю тільки, чим вона мені допоможе, адже поки що я не почула від тата конкретної причини чому він приїхав. Задумавшись, повертаю голову до головного залу ресторану і мало не перечіпляюсь за власні ноги. 

Роблю крок назад і, як справжня шпигунка, ховаюсь за стіною. Виглядаю обережно, щоб переконатись, чи, бува, не галюцинації у мене, і розумію, що ні…

За столом у самому центрі сидять брати Мазури, їхній батько і його молода наречена. Брати не виглядають щасливими, і на мить у моїй голові з'являється думка, що їх притягнули сюди силоміць. Точно так само, як і мене. 

Якоїсь миті один з братів піднімає голову – і наші погляди зустрічаються. Всього частка секунди, а в мене земля тікає з-під ніг. Я не хочу, щоб вони бачили мене тут, та ще й з батьком, тому не вигадую нічого кращого, як сховатися у вбиральні.