Читати книгу - "Посуха"

Дійшовши майже до кінця маєтку, Фок спершу стишив крок, а відтак і зовсім зупинився. Він навіть не був певен, що саме змусило його завагатися. Вервечка дерев попереду була темна й тиха. Ніякого руху. У Фока по загривку поповз холодок. Навіть птахи, здавалося, примовкли. Почуваючись дещо безглуздо, Фок озирнувся через плече. Поля ген-ген були порожні. Удалині виднілася нежива ферма Гедлерів. Він же обійшов усе навколо, сказав собі Фок. Там нікого нема. Тут узагалі нікого не лишилося.

Фок знов обернувся до річки — у грудях досі тріпотіло від поганого передчуття. І тут нарешті прийшов здогад — повільно підкрався й за мить обрушився на голову. Звідси, де стоїть Фок, має чутися хлюпотіння води. Чіткий звук, з яким ріка прокладає собі шлях через ці краї. Заплющивши очі, Фок дослухався, намагаючись вирізнити його, викликати силою думки. Але стояла моторошна тиша. Розплющивши очі, Фок помчав уперед.

Він пірнув між дерев, на протоптану стежку, не звертаючи уваги на гілки, що тут і там хльостали й жалили. Засапавшись, вибіг на берег і зупинився на краю. Міг би й не зупинятися.

Від широкої річки залишився на землі запилений шрам. Де колись бігла вода, в обидва боки зміїлося порожнє річище, довге й голе. Прорите століттями русло тепер нагадувало потріскану мозаїку з каміння й повзучого бур’яну. Покручене коріння дерев на берегах, оголившись, сіріло, нагадуючи павутиння.

Це було жахливо.

Не вірячи власним очам, Фок спустився у річище, дряпаючи руки й коліна об спечені береги. Зупинився посередині мертвої річки, в порожнині, де колись широка стрічка води накривала людину з головою.

Ота вода, в яку щоліта пірнали Фок з Люком, гойдалися на хвилях і бризкалися, шкірою вбираючи її прохолоду. Ота вода, на яку Фок годинами задивлявся в ясні дні, загіпнотизований рибальською волосінню, плечем відчуваючи батькову надійну міць. Ота вода, яка ринула в горло Еллі, жадібно затоплюючи її тіло, допоки в ньому не лишилося місця для самої дівчини.

Фок спробував глибоко вдихнути, але вологе повітря душило. Власна наївність здавалася дурістю на межі божевілля. Як міг він думати, що вздовж цих ферм і досі біжить свіжа вода, коли в полях падає худоба? Як міг він просто тупо кивати, чуючи повсюди слово «посуха», й не здогадатися, що річка пересохла?

Коли він зіп’явся на ватяні ноги, у нього пливло перед очима, а навколо кружляли какаду і щось кричали у розжарене червоне небо. Сам-один посеред цієї велетенської рани, Фок, затуливши обличчя руками, раптом сам пронизливо закричав.

Розділ чотирнадцятий

Довгий час Фок просидів на березі, поринувши в заціпеніння, а важке сонце спускалося дедалі нижче. Нарешті він змусив себе підвестися. Він марнує світлі години доби. Він уже вирішив, куди подасться далі, от тільки не був певен, що зможе розшукати потрібне місце в сутінках.

Розвернувшись спиною до стежки, яка вела до ферми Гедлерів, він рушив у протилежному напрямку. Двадцять років тому уздовж річки бігла вузька стежка. А тепер Фокові доводилося покладатися на власну пам’ять, шукаючи дорогу серед оголеного коріння й сухих заростів.

Голову він тримав похиленою, стараючись не зійти зі стежки. Коли не стало повноводої річки, яка була тут як маяк, він кілька разів ловив себе на тому, що збивається з дороги. Навколишній краєвид змінився, і зникли всі знайомі орієнтири. Коли вже Фокові здавалося, що він проскочив потрібне місце, воно знайшлося. Яке полегшення! Це було зовсім близько від берега, в сухих заростях. Продираючись крізь кущі, він відчув у грудях іскру радості, й уперше з приїзду в Ківару здалося, що він повернувся додому. Фок простягнув руку. Ось воно, не змінилося.

Камінне дерево.

Чорт, куди вони поділися?

Носаком прегарного черевика Еллі Дікон, нахмурившись, обережно відбила з дороги купку листя.

— Та вони десь тут. Я чув, як вони впали на землю, — сказав Аарон, продираючись до дерева. Присівши, він мацав землю й розгрібав сухе листя, шукаючи ключі Еллі. Вона спостерігала за ним приплющеними очима, недбало перевертаючи ногою камінець.

Фок провів долонею по стовбуру й уперше за багато днів по-справжньому всміхнувся. У дитинстві це здавалося справжнім дивом. Упритул до масивного валуна виріс велетенський евкаліпт, і його стовбур так вигнувся, що здавалося, наче дерево тримає камінь у вузлуватих обіймах.

Змалечку Фок не міг зрозуміти, як інші люди можуть не захоплюватися, бачачи це дерево. Туристи щотижня ходили повз нього, не помічаючи, й навіть інші діти сприймали його не більш як химерний орієнтир. Та щоразу як Фок його бачив, не міг не думати про те, скільки часу формувалося камінне дерево. Міліметр по міліметру. Він, наче падаючи з висоти, почувався крихітною цяткою у часі. Йому це подобалося. Більш як за двадцять років по тому він дивився на камінне дерево — і знову відчував те саме.

Того дня Аарон лишився наодинці з Еллі, а в шістнадцять років такої можливості і прагнеш, і боїшся. Він безперервно теревенив, дратуючи навіть самого себе. Проте розмова раз у раз провисала, як несподіваний провал на дорозі. Раніше такого не бувало, але останнім часом у їхніх стосунках постійно мов короткі замикання траплялися.

Аарон частенько ловив себе на тому, що підшукує слова, які б викликали справжню реакцію, а не просто зведену брову чи кивок. Іноді він влучав у ціль — і Еллі піднімала кутик вуст.

Він обожнював такі миті. Подумки він занотовував, що саме сказав, щоб згодом проаналізувати. Сподівався виявити закономірність, яка допоможе напрацювати цілий репертуар настільки кумедних жартів, що Еллі просто не зможе стримати усмішки. Але поки що, до його розчарування, випадковості не складалися в закономірність.

Більшість пообіддя вони з Еллі провели у тіні камінного дерева, підпираючи спинами стовбур. Еллі здавалася ще відстороненішою, ніж зазвичай. Уже двічі Фок щось запитав у неї, а вона немов і не чула. Нарешті, боячись, що їй з ним нудно, Фок запропонував розшукати Люка або Гретчен. І відчув полегшення, коли вона похитала головою.

— Зараз я хаосу просто не витримаю, — сказала вона. — Нам же нормально тільки удвох, правда?

— Так, звісно.

Так, звісно! Фок намагався говорити легковажно.

— Які в тебе плани на сьогоднішній вечір?

Еллі скривилася.

— Я працюю.

Цього року вона влаштувалася на роботу, яка переважно полягала в безцільному стоянні за прилавком молочного бару.[1]

— Ти ж працювала вчора?

— Ми відчинені щодня, Аароне.

— Знаю, але…

Вона працювала більше, ніж зазвичай.