Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не варто було задавати це питання: чого я лише не наслухалася. Велика інквізиція середньовіччя просто відпочиває.
- Ставлю в куток на гречку з п’яти років...
- Зачиняю на пів години у вбиральні...
- Б’ю віником, шлангом від пилососу, ганчіркою по мордяці...
- На тиждень під домашній арешт без телевізора...
- Поламала улюблені касети, викинула гітару, щоб не бренькав...
Суцільний жах! Це батьки! Я автоматично провела останній вид роботи, який запланувала — татусі й мамці з однією бабусею записали на папірцях прохання чи то питання до мене як до класного керівника. А далі подякувала батькам за те, що прийшли, назвала тему наступного зібрання й відпустила. Вже з коридору до мене долинуло недоброзичливе:
- Битий час невідомо на що витратила. Серіал свій улюблений пропустила. А там Луїс Альберто Маріанні пропозицію руки та серця мав робити. Ото тепер до завтра не знатиму, зробив чи не зробив. До сусідки піду попитаю, а то ж нервами зійду до завтра. Дурня ці їхні батьківські збори...
- Ага, дурня. Тільки ганьбишся завжди. Ось прийду додому, своєму всиплю за двійки. Учора діваху якусь привів. Все з холодильника вижрали. Сьогодні знову до пів ночі готувати доведеться.
- Моя теж за хлопцями бігає, аж труситься. Хоч у хаті замикай.
Слухала й не розуміла, як так можна? Мої батьки завжди мені допомагали в усьому, коли отримувала погані оцінки, ніколи не сварили, намагалися розібратися в причині, разом виправляли. Просто підказували, як краще, давали вибір, наставляли. І тепер мені було доволі дивно, що такі, як у мене, не у всіх батьки.
Кабінет спустошився. Я поспіхом підготувалася до наступного дня, поскладала всі необхідні конспекти, підручники, перевірила, чи закручений кран, чи политі квіти, зачинила кабінет і рушила додому. Біля школи на порозі стояв у темряві один з батьків — тато Діми Калашнікова. Побачивши мене, він викинув недопалену цигарку й галантно запропонував провести додому, адже вже було доволі темно. Я погодилася, бо, правду кажучи, й сама побоювалася. Тим більше, що тато Діми Віктор Андрійович здався мені чоловіком статечним і серйозним. Боковим зором побачила дві фігури – якби не Віктор Андрійович, то вони б конвоювали мене й того вечора. Але, помітивши, що з’явився інший провідник, хлопці на якомусь етапі шляху зникли.
Всю дорогу ми з татом Діми проговорили про важку працю учительську, про те, як змінилася школа, як дітей все важче стає виховувати. Віктор Андрійович розповів про свою роботу водія директора фірми. Одним словом, говорили по душам ми так, поки я не помітила, що він легенько обійняв мене за талію. Зразу стало якось не по собі, але поведінка тата була настільки однозначна, що варіантів просто не було. Я акуратно прибрала його руку й збрехала:
- Дякую, що провели, я вже прийшла, - ми зупинилися біля якогось п’ятиповерхового будинку.
- Не хочу здатися нав’язливим, але ви б не запросили мене на чай? - дякувати Богу, було так темно, що я не бачила його очей, а то б згоріла з сорому. Я знала, що з такими людьми потрібно вести себе обережно й аж ніяк не агресивно, а першим поривом було вмазати по пиці!
- Боюсь, що мій тато неправильно мене зрозуміє, коли я приведу чоловіка, якого майже не знаю, додому, - збрехала й оком не моргнула.
- А тато у вас хто? - цікавився батько мого шістнадцятирічного учня.
- Майстер спорту з важкої атлетики, - це я даремно так, стався перебор. Віктор Андрійович зрозумів, що я веду гру, тому посміхнувся, наблизився до мене й зробив спробу поцілувати, але я вивільнилася з його обіймів й втекла до під’їзду. Навздогін мені лунало:
- Та не корчила б із себе недотрогу! Знаємо ми вас, вчительок….
Я добігла до останнього поверху й навіть залізла на дах, боячись, що “мій залицяльник” не пішов і, можливо, стоїть біля під’їзду. Серце шалено калатало й готове було вискочити з грудей. Такого повороту я не очікувала. Такого приниження ще не переживала.
Не пам’ятаю, скільки я там просиділа на тому горищі, але потім на свій страх і ризик злізла, потихеньку спустилася на перший поверх, визирнула з ледве прочинених дверей і розчинилася у темряві.
Тільки коли дійшла додому й зачинила за собою двері, змогла з полегкістю зітхнути. Ось так завершилися мої перші батьківські збори.
Тата Діми Калашнікова я більше ніколи не бачила ані на батьківських зборах, ані просто де-небудь. Пізніше я дізналася, що Віктор Андрійович – страшенний бабій і з дружиною вони вже втретє серйозно сваряться через його нескінченні романи. Мирить їх завжди син, який хоче, щоб батьки були разом.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.