Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

зась навіть думати про те, щоб видертися до їхньої оніксової цитаделі на вершині Кадата посеред холодної пустки. Щастя, що ніхто не знає, де височіє Кадат, бо наслідки сходження на нього можуть бути смертельними. Супутника Атала, Барзая Мудрого, поглинуло небо тільки за те, що він насмілився піднятися на знану вершину Гатеґ-Кла, і при цьому він несамовито кричав. Що ж до незвіданого Кадата, навіть якщо його знайдуть, все буде ще гірше; хай навіть мудрий смертний іноді може перехитрувати земних богів, та їх захищають Інші Боги, що прийшли із Зовнішнього світу, про яких краще взагалі не говорити. Принаймні двічі у світовій історії Інші Боги залишали свою печать на первісному граніті землі: одного разу ще в допотопні часи [61]— такі висновки роблять із тієї частини Пнакотикських рукописів, яка занадто давня, щоб її читати, а вдруге — на Гатеґ-Клан, коли Барзай Мудрий спробував побачити, як земні боги танцюють у місячному сяйві. Тож, казав Атал, значно ліпше буде залишити богів у спокої, звертаючись до них хіба що у побожних молитвах.

Картер не впав у відчай, хоч і був розчарований порадою Атала змиритися і його нездатністю допомогти у пошуках Пнакотикських рукописів та семи потаємних книг Гзана. Найперше він розпитав старого жерця про чудесне присмеркове місто, яке він бачив з огородженої тераси, сподіваючись на те, що, можливо, він зможе знайти його і без допомоги богів, — проте Атал не зміг йому нічого про нього розповісти. Мабуть, сказав Атал, це місто перебуває у якійсь особливій частині світу снів, а не у відомій багатьом країні видінь; можливо навіть, що воно на іншій планеті. В такому разі земні боги, навіть якщо захочуть, не вкажуть йому туди дороги. Але це навряд, бо те, що він більше не бачить його у снах, переконливо свідчить, що Великі хочуть сховати від нього це місто.

Тоді Картер вчинив негідно — він так напоїв простосердого господаря місячним вином, яке зуґи дали йому на дорогу, що у старого розв’язався язик. Втративши обережність, бідолашний Атал розбазікав Картеру багато заборонених речей, оповівши про величний лик, який, за словами мандрівників, вирізьблений у суцільній скелі на горі Нґранек, на острові Оріаб у південному морі, зауваживши, що то може бути образ, який земні боги якось викарбували за власною подобою в ті дні, коли вони при світлі місяця танцювали на тій горі. Розповів навіть, що риси того обличчя вельми дивні, так що їх буде легко впізнати з-поміж інших, і що ці риси — певна ознака належності до давньої раси богів.

Картер збагнув, що все це стане йому в пригоді у пошуках земних богів. Відомо, що, приховуючи свій справжній лик, наймолодші з Великих часто зваблюють людських доньок, тож десь на кордонах холодної пустки, посеред якої стоїть Кадат, місцеві мешканці мають бути однієї крові з богами. А якщо так, то найпростішим способом знайти оту пустку буде відшукати кам’яний лик на горі Нґарнек і запам’ятати оті риси; опісля ж, дбайливо їх записавши, потрібно буде відшукати ці риси серед людей. Там, де вони проявляються найчіткіше у всій своїй повноті, і мають неподалік мешкати боги; і хай би яка камениста пустка лежала за поселеннями у тих краях — саме у ній слід шукати Кадат.

У таких землях можна чимало дізнатися про Великих, а в людей їхньої крові можуть зберігатися вельми корисні для шукача, хай навіть найслабші, спогади. Вони можуть не знати про своє походження, адже боги настільки не люблять відкриватися людям, що заледве чи можна знайти когось, хто б чітко бачив їхні обличчя, — це Картер зрозумів іще до того, як вирушив на пошуки Кадата. Але у них можуть бути дивні піднесені думки, незрозумілі їхнім одноплеменцям, вони можуть співати про міста і сади, настільки не схожі на будь-що навіть у країні снів, що простолюд вважатиме їх дурнями; проте з усього цього, мабуть, можна дізнатися давні таємниці Кадата або знайти підказки про дивовижне присмеркове місто, яке боги тримають у таємниці. Ба більше, іноді декому вдається взяти в заручники якесь улюблене богом дитя, чи навіть захопити котрогось із молодих богів, які таємно живуть серед людей, заручені з якоюсь гарненькою селянкою.

Однак Атал не знав, де знайти Нґранек на острові Оріаб, тож порадив Картеру йти за співучою Скай, повз мости униз до Південного моря, куди ніколи не заходили мешканці Ултара, але звідки до них припливають торговці на своїх кораблях чи приводять довгі каравани мулів, запряжених у двоколісні візки. Там стоїть величне місто Дайлат-Лін, про яке, втім, в Ултарі ходить лиха слава через чорні трипалубні галери, які припливають до нього з безіменних берегів з вантажем рубінів. Купці, які прибувають на тих галерах, щоб продавати свій товар ювелірам, — люди, чи, принаймні, майже люди, але ніхто й ніколи не бачив їхніх веслярів; в Ултарі не схвалюють торгівлю з чорними кораблями з невідомих земель, чиї веслярі ніколи не показуються людям на очі.

Під кінець своєї оповіді Атал уже геть клював носом, тож Картер обережно вклав його на ложе з інкрустованого чорного дерева і розправив старому бороду на грудях. Зібравшись було йти, він зауважив, що його більше не супроводжує притишене джерґотіння, і здивувався, чому це зуґи так раптово втратили інтерес до його супроводження. Тоді помітив, як гладкі вдоволені коти Ултара напрочуд сито облизуються, і пригадав плямкання і котячі верески, які інколи долинали з нижніх частин храму, коли він розмовляв зі старим жерцем. А ще пригадав, яким лихим оком один особливо нахабний зуґ поглядав на маленьке чорне кошеня, яке сиділо на бруківці біля храму. А оскільки найбільше на землі Картер любив маленьких чорних кошенят, він спинився погладити лискучих котів Ултара, які все так само облизувалися, анітрохи не переймаючись тим, що його більше не будуть супроводжувати допитливі зуґи.

Сонце хилилося на захід, тож Картер зупинився у стародавньому заїзді на крутій короткій вуличці з видом на нижнє місто. Коли ж він вийшов на балкон своєї кімнати і глянув вниз на море червоних черепичних дахів і вимощені бруківкою вулички, на поля, які тішать око в далині, і на чарівні у призахідному світлі луги, то подумав, що Ултар був би для нього чудовим місцем, щоб доживати віку, якби не спогади про набагато величніше присмеркове місто, які все гнали його назустріч невідомим небезпекам. Тоді запали сутінки, і побагряніли занурені в таємниці рожеві стіни, увінчані потинькованими фронтонами, і в стареньких заґратованих віконцях один за одним позапалювалися жовті вогники. І в храмовій вежі на горі залунав мелодійний передзвін, а над лугами на протилежному березі річки Скай м’яко спалахнула перша зірка. Ніч принесла пісню, і Картер кивав головою в такт лютністам, які з балконів довершеної форми і вимощених мозаїками двориків Ултара прославляли дні сивої давнини. Здавалося, цієї миті навіть голоси численних котів Ултара звучали б солодко, якби після свого дивного бенкету ті не були ситими та мовчазними. Деякі з них уже вирушили до тих потаємних світів, які відомі лише котам і які, за словами місцевих мешканців, розташовані