Читати книгу - "Некоханий, Драч Марія "

— У будь-якому випадку, це вже суттєвий прогрес, — підбадьорила мене Аліна.

— Можливо, — без ентузіазму погодилась я.

— Гаразд, залишмо цю тему. Чула, ти готуєшся до вступу на художній факультет.

— Так, готуюсь. Правда, мені нічого не обіцяють, тому паралельно готуюсь і до філологічного. Але сподіваюсь, що комісія оцінить мої роботи і дасть шанс.

— А що за роботи? Мені цікаво подивитися.

Двічі мене просити про таке непотрібно було, тому я одразу повела Аліну до себе в спальню. Перший день без мого чоловіка минув несподівано швидко і майже непомітно. Нормально побалакати із сестрою на званому вечорі я не змогла, тому ми надолужили втрачене сьогодні. Після показу своєї майже завершеної картини, я допомогла Аліні освоїтися у кімнати для гостей і провела невеличку екскурсію будинком.

Ввечері, коли температура на вулиці трохи знизилась, ми розташувались у саду, вирішивши повечеряти саме там.

— Тут красиво і дуже затишно, — зазначила Аліна, з апетитом насолоджуючись салатом, який ми разом приготували.

Євгенія, звісно, обурилась, переконуючи, що може приготувати для нас незабутню вечерю, але я ввічливо відмовилась і дала її заслужений вихідний.

— Мені теж подобається, подалі від метушні і всього міста.

— Тепер я розумію, чому ти вирішила спробувати вступити на художній, з таким пейзажем важко не відчути натхнення.

— Це вже точно, — я витягнула ноги вперед і поправила край м’якої ковдри, на якій ми сиділи. — Налити ще соку?

— Так, я поки зателефоную Гриші, дізнаюсь, як у нього справи. — Аліна відсунула тарілку убік і набрала номер чоловіка. Довго чекати на відповідь їй не довелось. — Привіт, сонечко, — вона сором’язливо усміхнулась, і я подумки зазначила, що їй личила ця усмішка. — Так, я вже у Аріни. Вечеряємо у саду. Тут так чудово! Ти навіть не уявляєш. Така гарна природа. А ви там як? Як дорога? Добре. Вже сумую. Ти краплі для очей не забув купити? Багато за комп’ютером не сиди, тобі шкідливо. Гаразд, передам. На добраніч. І я тебе, — Аліна завершила розмову і продовжила вечеряти. — Гриня тобі привіт передає.

— Дякую. Він у тебе милий.

— Найкращий. Якщо чесно, я жодного дня не шкодувала, що вийшла за нього. Інколи він буває такою дитиною, але я до цього вже звикла.

Між нами виникла пауза. Сестра продовжувала усміхатися якимсь своїм думкам, що напевно булі пов’язані з чоловіком, а я просто дивилась у небо, помічаючи на ньому появу зірок.

— А ти хіба не зателефонуєш Герману? — раптом спитала Аліна.

— Навіщо?

— Просто, — знизила вона плечима. — Зробиш йому приємне. Спробуй зблизитися із ним, може, це вам допоможе.

Я хотіла в це вірити, але відчувала, що марно. Відшукавши у своєму мобільному номер Германа, я натиснула копку виклику і піднесла телефон до вуха. Відповіді я не дочекалась, хоча до останнього тримала дзвінок.

— Спробуй ще раз, — запропонувала Аліна.

Я спробувала ще раз, відчувши відлуння тривоги, але Герман все ж таки підняв слухавку, щоб коротко відповісти:

— Вибач, я зараз дуже зайнятий.

Наступного дня я з сестрою планувала виїхати у місто і трохи розважатися, до того ж мені треба було придбати фарби і декілька горщиків для герані і лілії. Колишнього місця моїм кімнатним квітам вже було помітно замало. Але після нестерпної і, як зазначила Аліна, аномальної спеки, небо затягнули важки грозові хмари. Поїздку довелось відкласти.

— Оце так погода, — зітхнула сестра, поки допомагала мені прибрати з балкону мольберт. — Спочатку спекотно, тепер дивись, справжня бурь от-от розпочнеться.

— Не заздрю тим, хто зараз не вдома.

Промайнула блискавка, і ми поспіхом перенесли все моє приладдя до кімнати і зачинили балкон. Оглушливий гуркіт грому різко потонув у шумі рясного дощу.

— Не люблю грозу, — наморщивши носа, промовила Аліна.

— У будь-якій погоді присутня своя неповторна краса, своя чарівність, — зазначила я, знизивши плечима.

— Може у вас, у художників, так воно і є, а нам, звичайним смертним, частіше подобається сонечко.

— Ходімо, вип’ємо кави або чаю. Я якось трохи навіть змерзла.

Ми сиділи у вітальні з чашками ароматного зеленого чаю і тарілкою шоколадних цукерок. По телевізору йшла передача про зірок кіно, спорту і бізнесу. Я не дуже зосереджувалась на програмі, вона більше подобалась Аліні.

— А той гонщик, сподіваюсь, тобі більше не набридає? — раптом спитала сестра, коли почалась невеличка рекламна пауза.

— Ні. Та він загалом мені і не набридав, — відповіла я, внутрішньо намагаючись боротися із цим все ж таки неправильним почуттям, що викликав у мені Сашко.

— От і добре. Не треба, щоб він вештався поруч з тобою. Такі чоловіки щастя не принесуть.

Хотілось і мені бути такою ж розсудливою і мудрою як Аліна. Але в цьому плані ми виявились геть різними. Подивившись на мобільний, я раптом вирішила знову спробувати зателефонувати Германові. Може, тепер в нього для мене знайдеться хвилинка? Просто дізнаюсь, як у нього справи, як погода. Гадаю, він заслужив на те, щоб відчути звичайну людську турботу. Може, цей період нарізно був даний мені для того, щоб все переосмислити і залишити позаду всі наївні мрії щодо Сашка?

Узявши телефон, я швидко набрала потрібний номер. Спочатку була низка бездушних і монотонних гудків. Жодної відповіді. Мене це і засмутило, і навіть трохи зачепило.

— Дивись! — раптом виґукнула Аліна і хитнула головою убік телевізору.

Я подивилась і випадково впустила телефон на канапу. Судячи з репортажу, що транслювався у реальному часі в одному зі столичних клубів, журналісти помітили мого чоловіка в компанії якоїсь блондинки. Все це не здавалось би таким жахливим, як би я не впізнала в цій жінці ту саму гостю, з якою Герман розважався після нашого весілля. Ось значить як!

Я зі стукотом поставила свою чашку на журнальний столик і вимкнула телевізор, бо не могла дивитися на свого чоловіка, який чудово почував себе в компанії іншої жінки.