Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

Пізнього вечора ми сидимо на кухні, говоримо про все на світі та їмо якусь погань.

— Тепле пиво на смак як сеча, — бурчить Уляна, ставлячи на стіл бляшанку. — Ну, і що було далі?

— На святі він танцював із якоюсь… — я запинаюся. — Загалом, не зі мною! Уявляєш? Він розбив мені серце, а ми тільки пішли до першого класу…

— Як він міг.

— Я серйозно! Він зруйнував усе, що було між нами. — з прикрістю кажу я і закидаю в рота рисові чипси.

— А що було між вами?

— Ми разом робили уроки у нього вдома.

Під протяжне «у такому разі це вже ні в які ворота не пре» від Уляни, я здаюся і починаю прискати.

— «Все, з мене досить! Я люблю тебе більше, ніж Пепсі, а ти ставишся до мене так, наче я Фанта, яка видихалася! Ми розлучаємося!», ось так все скінчилося. А потім у мене з'явився новий бойфренд.

— А це ще хто? — цікавиться Уляна.

— Сульфус.

— Чудило із зіркою на оці з мультфільму?

— Так! Ні, зажди. Він не чудило, Уляно!

Вона киває моїм словам, мовляв, «так-так, звісно», і відкриває коробочку з удоном з овочами в соусі теріякі з "Новуса".

У м'ятій футболці та зі скуйовдженим волоссям з пасмами-завитками вона має досить комфортний вигляд.

— Потім, у четвертому класі, був Діма Траурний. Я прийшла до школи, постаралася не сміятися і вдала, що я серйозна, задумлива тощо. Унаслідок чого він реально повівся на мою загадковість і покликав на побачення на майданчику.  Тож сидимо ми на гойдалці, і тут він дістає білу шоколадку і такий…

— Чому «Траурний»?

— Бо зануда. Загалом, — з'ївши всю мінікукурудзу зі своєї коробочки, я продовжую. — Він дістає білу шоколадку, простягає мені й такий: «бери». А я така, з кам'яним обличчям, грубо відповідаю: «я не люблю шоколаду».

— Серйозно? — хмикає Уляна, струшуючи крихти з картатих піжамних штанів.

— Так! Я не знаю, навіщо це сказала... І тоді Діма Траурний засмутився і сидів із ще скорботнішою фізіономією, ніж зазвичай.

Потім я вибираю з локшини гриби, адже «прикольно їсти все по черзі».

— Ще пам'ятаю Даню. З ним я познайомилася влітку, коли з сім'єю та друзями ми виїжджали на природу. Він мені сподобався, тому що у нього було миле ластовиння. А ще пам'ятаю Назара з одинадцятого класу, з яким ми були на олімпіаді з історії. Він був такий розумний і вродливий… Ще носив одну коричневу лінзу, а другу блакитну… А ще…

— Звідки він знає всі пісні? — чується голос мами.

— Ну, ти ж теж у дитинстві знала всі пісні, які твої батьки слухали, — відповідає тато, що грає на приставці в залі.

— Мої батьки глухонімі.

Вона заходить до кухні, щоб заварити чай, і мені стукає в голову черговий спогад.

— Мамо, — серйозно починаю я. — Настав час зізнатися… Мені подобався Олесь Косів.

— Косів? Мій друг із класу? — ірже Лесик, гальмуючи на порозі.

— Так! Він здавався мені комп'ютерним генієм!

— Я це знала, — заливаючи заварку окропом, відповідає мама.

— Реально? Звідки? — дивуюся я.

— А як ти дізналася, мамо? — запитує Лесик.

— Я все знаю, — загадково усміхається вона.

— Пам'ятаю, як пізно ввечері, після аквапарку ми з ним лежали разом на дивані. Тоді батьки ще пішли на тусовку і нас самих залишили. І ми лежали, спілкувалися у темряві, і я думала «о так, це найкращий момент у моєму житті».

— Хто переможе: складний біологічний організм, що володіє власною унікальною особистістю чи бажання срати? — перериває мою мрійливу розповідь Лесик.

— Ставлю на друге, — ні на мить не сумніваючись, кидає Уляна, спостерігаючи за тим, як той змотується в нужник.

Цієї ж миті до кухні заходить Макс з накрученим після душу пасмом волосся на лобі.

— Мамо, я — єдиноріг.

— Єдинороже, ти вивчив вірш у три рядки?

— Так, майже! — з цими словами Макс тікає до своєї кімнати.

— Ну ось. Я проґавила приголомшливу можливість дати йому вперше випити пива. — підтискає губи Уляна.

— Я нею скористаюсь, — по-змовницьки посміхаюся я.

— Ага. Два дитята вперше скуштують пиво.

— Уляно!

Коли мама залишає кухню і ми залишаємось вдвох, розмова знову продовжується.

— Тепер ти знаєш майже всіх моїх хлопців. — потягуючи газованку з соломинки, кажу я. — Твоя черга розповідати. Хто тобі подобався?

Уляна, обійнявши коліно, знизує плечима.

— Мені подобалося дівчисько в середній школі.

— І все?

— І все.

— Не може такого бути, — недовірливо хмурюся я.

Уляна хмикає, не зводячи з мене погляду.