Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можна зрозуміти, чому дві центральні героїні романів останнього періоду («Тереза Батіста втомилась воювати», 1975 і «Повернення блудної доньки, або Тьєта з Агресті», 1980) повії, що за своїми людськими якостями стоять значно вище за святенницьке буржуазне суспільство, яке й штовхнуло їх на такий шлях.
Сирота-підліток, куплена в родичів, зґвалтована, страждаючи від багатого розпусника, Тереза Батіста пережила смерть коханого і, гнана долею, опинилася в будинку розпусти. Багато в чому подібна доля й у Тьєтн із Агресті та її юної подруги Леонори — героїнь роману «Повернення блудної доньки».
Трагічне за своєю глибинною сутністю життя цих жінок нагадує долю героїнь «Ями» Купріна. Така ж безвихідь, неможливість змінити умови свого існування, відчуття власного падіння, відірваність від «нормального» життя, усвідомлення самих себе часткою «дна» суспільного життя.
Проте, за всієї схожості тематики, освоєння темя в цих письменників принципово різне. Коли Купріи загострює і підкреслює безвихідь, трагедію жінки, що перебуває в будинку розпусти, зосереджуючи увагу читача на спустошеності, на останньому ступені морального падіння людини, втраті життєвого стрижня, то Амаду над усім цим також сміється, хоча й крізь сльози. Навіть окремі епізоди, за всієї виразної відмінності цих творів, так і напрошуються на паралельне зіставлення. Наприклад, у «Ямі» Купріна ставлення повії Женьки до юнака гімназиста, який уперше приходить до неї майже хлопчиком, тепле, співчутливе, вона підтримує його, опікується ним. Пізніше ми бачимо колишнього гімназиста вже молодим чоловіком, якому знову ж таки та сама Женя допомагає уникнути страшної трагедії, що судилася їй самій.
У чомусь аналогічне ставлення й Тьєти до свого юного племінника, сімнадцятилітнього семінариста Рікардо. Саме з Тьєтою пізнає він уперше таємницю людських пристрастей і, позбуваючись своєї юнацької незграбності й боязкості, стає чоловіком, що поступово починає усвідомлювати чимало закулісних виявів життя — аж до соціальних суперечностей існуючого суспільного ладу включно.
У цьому зв'язку слід підкреслити ще одну рису, притаманну і творчості Амаду, та й усій латиноамериканській літературі. Це — ставлення авторів і героїв їхніх творів до чуттєвості, до пристрасті, до плотського кохання, яке, власне, завжди є саме логічною кульмінацією в поєднанні двох закоханих сердець, двох душ, що знайшли одна одну і переживають радість життя у повному взаємопізнанні і взаємовідчутті. Щастя, а часом хоч забуття, притулок від усіх життєвих бідувань знаходиться у єднанні двох людей, що пристрасно шукали і знайшли один одного, в палкому злитті двох людських тіл — те єдине, чого у бідаря ще не в силах відібрати жодний класовий розподіл, жодні засоби пригнічення і сваволі «сильних світу цього». При цьому, виводячи природну людську чуттєвість в ранг своєрідного народного культу, Амаду, як і інші латиноамериканські письменники, гостро таврує святенницьку мораль католицької церкви, яку використовує держава для загнуздання простолюду.
«В інтимних стосунках церква завжди вбачала загрозу проникнення в світ непідвладного розуму, недисциплінованого і тому грізного начала. Еротика породжує небажані стани душі, статевий акт відводить людину геть від бога, — вчили християнські авторитети, — і тому, через неможливість пригнітити цю сферу людського життя, необхідно було поставити її під найсуворіший контроль й пройняти станом гріховності і граничної небезпеки для людини»[119], — пише радянський дослідник О. Я. Гуревич, розглядаючи «докарнавальний» період середньовічної народної культури в Європі.
Подібно до «реблезіанського» заперечення святенницької церковної моралі Амаду часто використовує еротику, розкутість своїх героїв і героїнь у статевих стосунках як символ своєрідного протесту, заперечення існуючої в світі людського відчуження псевдоморалі, зіп'ятої на нерівності й експлуатації людини людиною.
Слід наголосити, що як і романтичне зображення різноманітних бразильських язичницьких обрядів, чуттєвість, еротика у творчості Амаду і багатьох латиноамериканських письменників ніколи не є самоціллю, а має характер функціональний.
Звідси й випливає, за всією логікою, природне, спонтанне народження отого Глибинного, вкоріненого у витоки природних з'яв народного характеру, якому притаманні життєздатність, стійкість і сила духу, спроможність до сміхового, бурлескного сприйняття життя попри весь його драматизм і навіть трагізм, які при аналогічному світобаченні змушують героя Роллановото «Кола Брюньйона» разом із автором вигукнути: «Живий курилка!..» Така народна життєздатність і сила є і в Габрієли, і в Терези Батісти, і в Тьєти, і в інших народних жіночих характерах, створених Амаду.
Образ Терези Батісти перегукується чимось також і з образом матінки Кураж Бертольда Брехта — як символ народної сили й мудрості, його здатності до самопожертви. Коли поширилася епідемія віспи і всі, навіть лікарі, рятували лише власну шкіру, Тереза Батіста та и подруги по нещастю кидаються рятувати людей — і епідемія відступає.
Приїхавши у рідне містечко після тривалої відсутності в ролі вдови багатого фабриканта із своєю прийомною дочкою, Тьєта, чим може, допомагає своїм родичам та односельцям. За це її ім'ям збираються навіть назвати одну з вулиць містечка. Вона ж очолює кампанію проти будування в Агресті заводу, чиї відходи зруйнували б невдовзі всю навколишню природу, обернули б квітучий куточок Баїйї на випалену пустелю. Справедливість з допомогою Тьєти перемагає, завод будуватимуть в іншому місці. Та коли земляки Тьєти випадково дізнаються, що вона хазяйка фешенебельного будинку розпусти, де працює і її прибрана дочка Леонора, обох жінок мало не виганяють із скандалом з містечка.
Руйнується перше справжнє почуття Леонори, її надії на майбутнє щастя з Асканіо, який виявляється цілком у полоні суспільних канонів, готовий за всяку ціну (навіть віддавши на поталу підприємцям рідне місто) досягти посади мера містечка і розбагатіти, одружившись із «багатою спадкоємицею» Леонорою, яка, до того ж, йому дуже подобається. Леонора не хоче бути нечесною з коханцем і в сльозах звіряється йому в усьому. Правда руйнує всі ілюзії. Сумними, проте не переможеними від'їздять Тьєта і Леонора з Агресті. Іншої долі їм тепер не здобути — треба повертатись до свого страшного ремесла.
Та Амаду завжди лишається поетом-романтиком. Наприкінці роману доля Терези Батісти налагоджується. Вона знаходить врешті своє справжнє кохання — в останню мить з'являється Жануаріо, якого вважали померлим, і забирає її просто з-під вінця від вигідного шлюбу.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітани піску. Габрієла», після закриття браузера.