Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Тео нічого не відповів. Вони звернули на сусідню вулицю і за кілька хвилин вийшли з іншого боку Північного мосту. Вода біля берега взялася тонкою крижаною кіркою. Вони сховалися в очереті. Пахло болотом і димом. З протилежного берега долинали вибухи. Вигнанка схилилася до Феді, він ледве дихав. Тео дедалі менше був упевнений у їхньому плані, а вже в тому, як подолати третю лінію оборони,— й поготів. Вони точно втраплять під дружній вогонь. Або підірвуться на мінах.

У гіршому разі — полон.

Тео люто сплюнув.

— Пливімо,— скомандував він і звалив Федю на плечі.

Лейла тихо заквилила, занурюючись у крижану воду. Вони мовчки пливли кілька хвилин, від холоду Федя отямився і відчайдушно вчепився Тео в плечі. У Яблонського знову почало темніти в очах.

— Ні,— процідив він.— Тримай... ширму... Думай про неї!

Федя важко сапав ротом, але більше не намагався борсатися. Тео відчув під ногами дно. Вони виповзли на берег і пірнули в очерети.

— Боже, я вмираю,— Лейла похукала на тремтливі руки, намагаючись зігріти їх.— Як же... як холодно...

Тео скинув із себе двійника і підповз до дівчини. Він стягнув з неї чоботи і вилив воду, потім розтер її ступні й надів чоботи назад. Лейла зняла сорочку й викрутила її, потім стягнула куртку з Яблонського. Тео стягнув чоботи з Фединих ніг — свої, американські чоботи. На щастя, той десь загубив остроги, інакше би брязкав ними на все місто. Всі ці маніпуляції були марними. Вони помирали від холоду, пальці не слухалися. Вигнанка тихенько запхикала.

— Потрібно рухатися. Ну ж бо!

Крізь залишки темряви проступали обпалені скелети будинків Творчого району. Попереду вибухало, заграва стала яскравішою. Десь високо в небі гули мотори.

— Вони намагаються пробитися до своїх,— пояснив Тео.— Ми заблокували чимале угрупування в центрі Аристократичного.

— А де... монорельс?..— раптом промимрив Федя.

— Це ще не твоя зупинка, друже,— пирхнув Тео.— Гадаю, нам...

— Пам’ятаєш... як ми... потрапили на Михайлівську? — пробурмотів його двійник.— Шахта монорельса... Йти по вулиці... надто...

— Надто небезпечно,— кивнула Лейла.— Він має рацію.

— Найближча зупинка — «Фарбелауф»,— повільно вимовив Тео.— Там потяг якраз ходив тунелем.

— Ходімо.

Вони звернули в провулок. Навіть при світлі пожежі пересуватися було складно — вулиці були завалені камінням, бруківку спотворювали свіжі вирви від снарядів. Земля тремтіла від важкої ходи гусениць. Удалині з’явилася будівля леобурзького Фарбелауфу, вкрита кіптявою, але вціліла в пожежі. Напроти нього, на рівні другого поверху, розташовувалася платформа монорельса, а вздовж вулиці тягнулася ґратчаста ферма — шахта, якою і пересувався тут повітряний потяг. Тео кинув погляд на вигнанку. Лейла підбадьорливо підморгнула.

Тео зняв із себе Федину руку. Після освіжаючого купання він трохи очуняв і міг пересуватися самотужки. Лейла підтримувала його під одну руку, поки Яблонський копирсався в замку біля східців. Раптом позаду щось клацнуло. Тео завмер. Цей звук неможливо ні з чим переплутати. Саме так клацає затвор гвинтівки. Він повільно обернувся.

— Не двигаться! Руки за голову[98],— наказав хтось.

Тео окинув поглядом вулицю. Позаду стояло троє солдатів, ще двоє за порогом під’їзду, один — у вікні другого поверху.

Без шансів.

Лейла розпачливо глипнула на нього, ніби вибачаючись за власний план. Вони повільно обернулися й завели руки за голову.

— На колени![99]

Земля ще тремтіла від гусениць, але Тео зненацька почув дещо дивне й до болю знайоме. Цей звук будив його вранці багато років. Такий звичний звук мирного Леобурга, що назавжди залишився в минулому.

Тео повільно опустився навколішки, Лейла сповзла слідом і потягла за собою Федю.

До них підійшли двоє. Один поплескав Тео по кишенях, забрав револьвер, витягнув ніж. Другий обдивився Лейлу.

— Карпов, підніми їх.

Лейла дивилася в землю, але за мить вона звела запитальний погляд на Яблонського. Вона теж це чула. Вона чула звук.

— Веди їх до...

Звук перетворився на ревіння. Оглушливо засвистіло. Тео обернувся й побачив світло в шахті монорельса.

— Лягайте!!!

Вони втислися в землю долілиць, над головами вилетів потяг. Світло прожекторів прорізало дим від пожеж, а з бортів одночасно плюнули вогнем кулемети. Черги пульсували, наче серцебиття. Кулі збурювали землю, дробили цеглу, кресали по бруківці, впивалися в тіла ворогів. Вулиця сповнилася вогню й пилу. Крізь гуркіт лунали крики. Тео обхопив голову руками, крижана бруківка холодила щоку. Нарешті кулемети замовкли, запанувала моторошна, прозора тиша. Тео схопився з землі, здійнявши руки.

— Nicht schießen! — вигукнув він.— Nicht schießen![100]

Клацнула засувка, і хтось гукнув йому у відповідь:

— Яблонський?! Хай тобі чорт!

Тео впізнав Адама. Монорельсовий потяг перетворився на справжнього монстра — його боки були оббиті шматками броні всіх форм і розмірів, з вікон визирало два багатоцівкові кулемети. В череві поїзда рипнув люк. За мить їх втягнули до вагона. Знову застукотіли колеса. Тео безсило притулився до стіни.

— Ми вирішили трохи підсмалити їм дупи,— кинув через плече кулеметник.— І проїхатися в Творчий. Бо ці тварюки геть знахабніли — ще й піхоту сюди тягнуть!

У задушливій тісноті бронепотяга панувала така спека, що «пасажири» ходили у вагоні напівроздягнені. А Тео нарешті відчув занімілі змерзлі ноги. Лейла посунулася до нього, він обійняв її однією рукою. Вона хотіла щось сказати, але їй забракло слів, тож вигнанка лише опустила голову йому на плече.

Монорельс, дитя вільного міста Леобурга, перетворений його громадянами на смертоносну зброю, ніс їх кудись крізь вогонь і темряву.

— Хлопці, хтось бачив Тодорова? Де Тодоров, не знаєш? — Матей хапав леобуржців, що пробігали повз.— Він мав бути в Ратуші!

Вони з Джекі вибігли на другий поверх і зупинилися біля архіву. Будівля стояла зовсім темна. Замість одного з вікон зяяла величезна діра, крізь неї дмухав крижаний вітер.

— Де ж ти...— пробурмотів Матей.

У сходовому прольоті виникла чорна голова, хтось гукнув до нього:

— Тодоров на даху!

— А бодай тобі! — завив вигнанець.— Агнесо! Залишайся тут, я зараз повернуся.

На сусідній вулиці щось вибухнуло, під Ратушею затремтіла земля. Джекі схопилася за стіну і мало не випала в діру. Матей побіг сходами нагору. Крізь вибиті вікна до Ратуші вливалося холодне сіре світло. Джекі впоралася з запамороченням і почала обережно підніматися. Потрібно знайти когось... хто знає... де Тео... він не міг... піти просто... так...

Вона подолала два поверхи