Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Ви часом не бачили Яблонського? — прошепотіла Джекі, як їй здалося, цілком переконливо.

Обличчя вигнанців витягнулися з несподіванки, один підставив їй плече, перш ніж в очах стемніло і вона мало не звалилася у проміжок між сходами.

— Що ви тут робите, Агнесо?

Її поплескали по щоках. Джекі повільно розплющила очі. Голова пульсувала, ніби хтось стискав і розтискав лещата навколо її скронь.

— Тео...

— Тео тут нема.

Вона відкинула від себе руку і полізла по драбині на горище.

Крижаний вітер приголомшив Джекі. Він шматував поділ сукні, зірвав з голови каптур. Місто під її ногами стогнало і спливало кров’ю, і аж ген-ген до обрію вона не бачила жодної вцілілої будівлі: вулиці Леобурга палали, диміли, здригалися від вибухів, гримотіли перекриттями, що падали. Між будинками раз по раз блимали спалахи. Джекі стояла на самому краю й бачила, як руйнується світ. Це руйнувався світ Агнеси, який вона так хотіла врятувати. Джекі вже знала це відчуття. Пісня. Пісня, яку вони з Федею слухали в правій вежі маєтку в Романівці. Все так і сталося. Вона стояла на краю зруйнованого світу, але Феді поруч не було. Його більше ніколи не буде поруч.

Плаский дах ратуші став платформою для артилерійської батареї. Кілька леобуржців, серед яких був і молодший брат Матея, оточили гармату і вдивлялися в низьке сіре небо.

— Я не можу піти! — хтось заверещав тонким юнацьким голосом.— Я не зрадник!

— Ти дурень! — Матей стиснув комір братового пальта.— Ти загинеш!

Повз проторохкотіла літоциклетка, кувікнув клаксон.

— Заходять праворуч! — вигукнув один із солдатів.— Ох... ви лише подивіться...

Джекі насилу дійшла до краю даху, ноги не слухалися. Дівчина вчепилася в білий камінь башти й заклякла.

Увесь правий берег ворушився вогнями, ніби прокидався зі сну величезний прадавній монстр із тисячею очей. Ранкове світло викривало сотні танків, машин і механізмів, що, зригуючи пелехи пари, повзли до непокірного Леобурга. До росіян, затиснутих у вузьких вулицях Аристократичного й Академічного районів, надходила допомога. Армії не було кінця. Над виднокраєм повільно пливли бойові дирижаблі, ще і ще, десять, двадцять — Джекі збилася з ліку. Лють царя Бориса можна було лише уявити — він кинув на маленьке місто все, що міг.

— Нам гаплик,— прошепотів білими губами вигнанець, який стояв поруч з Джекі.

Дівчина обернулася до них. Вигнанці, леобуржці, Матей, який досі стискав комір свого юного брата — всі дивилися на неї, ніби вона мусила щось сказати, але слова застрягли в неї в горлі. Джекі кинула ще один розгублений погляд на потужну армаду — і раптом відчула дещо химерне.

Її тіло ніби прокололи тисячі голок, а кров у судинах завирувала, як шампанське. Джекі зігнулася навпіл, їй здавалося, місто накрили ковпаком, з-під якого стрімко викачали повітря. Коліна підкосилися, дівчина опустилася на підлогу, з останніх сил тримаючись за зубці башти.

— Господи,— зойкнула вона, задихаючись.

Її оточувала сила. Невидима, але чиста, прозора, дзвінка, як натягнута струна. Енергія була настільки потужна, що дівчина не могла опиратися. Енергія просочувалася в неї, забиралася під одяг, під шкіру. Її руки всипало сиротами. Волосся стало дибки, Джекі відчувала в повітрі спалахи невидимої електрики і не могла знайти цьому пояснення. Хтось підхопив її під лікоть. Джекі заплющила очі, а коли розплющила їх, то не бачила нічого, окрім маленької чорної цятки, що раптово виникла посеред поля по той бік річки, просто між охопленим вогнем містом і ворожою армією.

І танки почали зникати.

— Що... що це? — Джекі пригасла долоню до рота і раптом відчула, що з її рук теж ніби б’ють невидимі струмки електрики. Дівчина вражено дивилася на власні руки.

— Дивіться! Дивіться!!! — один з вигнанців мало не випав між зубцями.— Вони зникають!!!

— Цього не може бути, не може бути,— Матей склав руки, як для молитви.— Це марення, якийсь обман зору...

— Якщо обман зору, то в усіх нас! — вигукнув його брат.— Що це... воно рухається!

Джекі, затамувавши подих, дивилася на маленьку цятку, що рухалася назустріч армаді. Ворог гатив з усіх гармат, але снаряди зникали, ніби за помахом чарівної палички. Невидима стіна пожирала залізних монстрів, наче комашок. І люди не витримали. Наступ зупинився. Танки розверталися на повному ходу, танкісти вискакували через люки й тікали світ за очі. Піхота, що рухалася за танками, спішно розверталася, їхні ряди косила паніка. Два дирижаблі спробували облетіти невидиму стіну, але одразу ж зникли, наче незадоволений художник стер їх з величного пейзажу зруйнованого міста. Лаштування ескадрильї розсипалося, дирижаблі почали набирати висоту, один з них невдало розвернувся і зник, уже практично долетівши до високих хмар.

— Воно їх жере! Що це, що це в біса таке...— на очах Матея проступили сльози.

— Це портал,— ледь чутно прошепотіла Джекі.— Данило повернувся.

Грім вибухів, ревіння моторів, оглушливий лемент. Данило, здавалося, втратив слух. Вони ввалилися до Леобурга так різко, що не одразу зрозуміли, де саме опинилися. Дядько стояв біля приладової панелі й відчайдушно крутив якесь колесо. Потім додав пари, й установка поїхала швидше.

Навколо них клубочилися портали. Не один, не два — тисячі, вони затягували всередину дирижаблі, жерли танки, в них назавжди зникали снаряди. Данило ніяк не міг вдихнути. Портали переливалися і пульсували, наче живі істоти. Якщо він колись і не вірив, що транслокальна енергія має розум, то зараз бачив це на власні очі.

— Як ти це зробив? — Данило заворожено спостерігав за сплесками енергії.— Як ти змусив портал з’являтися там, де тобі потрібно? Чому речі й люди проходять туди без твоєї участі?..

— Забагато питань, Даню! — його дядько перекрикував ревіння двигуна.— Я здатний керувати енергією! Я їй наказую! І ти! Ти теж можеш! Питання лише в ціні. Ти даєш — вона дає взамін.

— Що тут у дідька відбувається? — Ґрета вчепилася в руку Данила. Установка підскочила на вибоїні й мало не завалилася на бік.— Як ми тут опинилися?! Куди все зникає, Едварде?!

— Я не Едвард,— неуважно посміхнувся Данило.

— Гаразд, хлопчики і дівчатка,— Дем’янич підскочив до краю платформи.— Було весело і все таке, але ви маєте ще хвилин п’ять.

— Що?! — верескнула Ґрета.

Дядько кивнув на один з кристалів, що світився в контейнері під платформою. Його сяйво майже згасло. Портали почали стискатися і