Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Але... почекай! Їх ще надто багато!

— Це не мої проблеми!

— Кристал розряджається! Що нам робити?!

— Ти... та ти сам як кристал, Даниле! Твої руки...

Дем’янич відштовхнув його, зістрибнув з платформи і зник у хмарі пилу і пари десь позаду.

— Трясця,— видихнула Ґрета.— Слід забиратися звідси, не-Едварде!

«Ти сам як кристал. Твої руки...»

Портали зібгалися, наче всохла шкіра, один з російських дирижаблів прорвався крізь невидиму стіну і попрямував до міста. Данило хапав ротом повітря, на чолі проступив піт. Він згадав перший дотик до мерехтливої імли порталу, і як енергія липнула до його пальців. Потім — електричний розряд у момент, коли вони з Лейлою потиснули одне одному руки. Якщо транслокал і здатен ділитися своєю енергією, то саме через дотик.

«Ти даєш — вона дає взамін».

— Тримай важіль! — вигукнув Данило.

Ґрета намертво вчепилася в центральний важіль. Данило відкинув люк на платформі та спустився в машинне відділення. Кристал майже згас. Хлопець відчинив контейнер, розжарений кристал випав йому на долоню. Сяяння пояскравішало. Якщо він і може зарядити його своєю енергією, на це треба час.

— Хай що трапиться,— прокричав Данило, не дивлячись угору,— тримай курс просто на них!

«Питання лише в ціні».

Він відкинув кришку контейнера і застромив туди свій кулак.

Біль вибухнув, розриваючи його на друзки. Данило навіть не зміг скрикнути, щелепи скувало судомою. Його били тисячі електричних розрядів, і енергія — промениста, палюча, смертельно небезпечна — ширилася довкола нього, проростала з його тіла, з його душі, й жерла ворогів, змивала їх з лиця його улюбленого міста — міста, якому він приніс себе в жертву.

Розділ 17

Лють

На місто зійшов химерний спокій. Джекі досі чула лемент людей, брязкіт заліза й гуркіт вибухів у вузькому лабіринті міських вулиць, та Леобург уже не бився в агонії, а стомлено мовчав. З небес повільно падали сніжинки. Вони спадали на обгорілі рештки, на завали чорної цегли, на понівечені скелети танків, укривали білим простирадлом розбиті дороги, багнюку й мертві тіла. Все навкруги сповнювалося такою чистотою і тишею, що власне дихання і серцебиття оглушувало Джекі. Вона обернулася до леобуржців. Ніхто не міг вимовити ані слова.

Горизонт очистився, кинуті танки нерухомо стояли посеред поля. Лівий берег ворушився, резерв леобурзької армії форсував річку на півдні. Серед темних обрисів Робітничого району раз по раз миготіли сполохи, але вони зміщувалися північніше, до в’язниці — ворожі частини поспіхом полишали облаштовані раніше позиції. Війська поспішали вийти з оточення. Позаду — пекельна машина. Попереду — загони леобуржців, що руйнували броню ворожих танків снарядами з концентратом Яблонського.

Джекі досі не розуміла, чому саме вона змогла відчути, як працює Данилова машина, але те відчуття вібрації і спопеляючого тепла вже минулося. Зникнення припинилися, вочевидь, портали зачинилися. І дівчина відчайдушно проганяла від себе думки про те, що могло трапитися з Данилом.

Вулицею Справедливості вели полонених. Ближче до Михайлівської площі, затиснуті між рештками крихкого заліза й гарячим камінням, гинули залишки тих, хто вирішив битися до кінця, без жодної надії на порятунок. Унизу заревіли мотори, і Джекі перехилилася через стіну, аби краще роздивитися, що відбувається. На площу вилетів повітряний бронепотяг, у якому насилу можна було впізнати леобурзький монорельс. З бійниць стирчали кулемети. У нутрі замлоїло. Джекі й сама не розуміла, чому її охопила така тривога, ніби повернулися ті припливи енергії, які вона відчувала пів години тому.

А вже за хвилину зі сходів визирнуло перемазане брудом і кіптявою обличчя незнайомого вигнанця.

— Агнесо! — схвильовано гукнув він.— Тобі негайно слід спуститися на другий поверх!

Джекі кинулася до драбини. Ноги плуталися в довгих спідницях, вона стрімголов скотилася на майданчик. Між сходами де-не-де з’являлися провалля, тож дівчина була змушена прослизати повз чорні діри, тулячись до стіни, поцяткованої наскрізними кульовими отворами. На другому поверсі розташовувалася зала для прийому делегацій. Біля входу юрмилися люди. Джекі протиснулася крізь натовп і мало не знетямилася.

Навпроти неї стояв Федя. Її Федя. Він не міг навіть подивитися на неї, бо повіки набрякли, а обличчя було чорно-фіолетове, але це був він, і він був живий, він був поряд з нею — їх відділяло якихось пів кроку. Сльози застелили погляд. Хлопець простягнув руку, і вона кинулася до нього. Вони обійнялися й водночас упали навколішки.

— Боже... Боже...— Джекі обіймала його за шию і відчайдушно стискала сорочку, ніби їх могли щомиті розлучити.— Мій... ти мій... ти зі мною...

Джекі відчувала, що Федя плаче, але навіть не помічала, що ридає разом з ним. Федя гладив її скуйовджене волосся, не в змозі вимовити ані слова. Все перемішалося і злилося в єдине відчуття — вона відчувала його, саме його, і він був живий, він повернувся до неї. Усередині вирувала буря, вона ледве дихала, світло наповнювало її. Все здавалося їй нереальним, і Джекі лаяла себе за те, що, як завжди, завчасно поховала надію. Але зараз вона була щаслива, така щаслива, що їй стало ніяково перед тими, хто не дочекався своїх рідних цієї ночі. Нарешті Джекі відхилилася, намагаючись зазирнути Феді в обличчя, але він низько похилив голову, відвертаючись від неї.

— Усе добре. Тепер усе добре,— прошепотіла вона, голублячи його щоки і шию, і гукнула до вигнанців: — Де лікар?!

У дверях з’явилися люди з червоними хрестами, все завертілося, Джекі відтіснили, вона насилу змогла відпустити Федю з обіймів. Дівчина обвела поглядом кімнату — і біля протилежної стіни, поруч з коминком, помітила Тео. Він дивився на неї, куточок його рота був піднятий у посмішці. Поруч, кутаючись у якесь лахміття, стояла Лейла.

Це вони. Вони зробили неможливе.

Лейла не відчувала тіла від утоми. Вона потроху відігрівалася: допомагав щойно розпалений вогонь у коминку й суха сорочка котрогось із вигнанців, але вона відчувала, що от-от провалиться в сон. Вигнанка не знала, чого б їй хотілося найбільше: помитися, поїсти чи випити чогось гарячого. Сцена чарівного возз’єднання Феді та Джекі дратувала її. Зараз на неї не звертали уваги, але тільки-но всі втомляться насолоджуватися мелодрамою, вигнанці знову згадають про неї, і погляди, сповнені ненависті, повернуться. І ліпше було б їй зникнути до цього моменту.

Федю забрали лікарі, Джекі подивилася на неї. В очах дівчини сяяв захват.