BooksUkraine.com » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською

Читати книгу - "Амадока"

185
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 245 246 247 ... 260
Перейти на сторінку:
втомився.

amoromality

фото: його рот

Вподобань 1793

Переглянути всі коментарі (78)

amoromality Як би інакше я його впізнала?

Директорка підчепила кінчиками нігтів пушинку і зняла її з язика. Доведеться зачинити вікно, знизала вона плечима. Пух цьогоріч — просто-таки катастрофа!

Прихиляючи раму, вона з насолодою обвела поглядом митрополичий сад. Перед будинком Варлаама відбувалася весільна фотосесія. Наречена в білосніжній сукні здавалася невидимою на тлі білосніжних стін.

Звичайно, я вас пам’ятаю, пане Богдане, — сказала директорка, знову розташувавши своє огрядне тіло, обтягнуте напівпрозорим тонким гіпюром, за своїм письмовим столом і сплівши пухкі пальці рук на стільниці. — Як я могла б вас забути? Ви ж поділились із нами безцінними родинними скарбами! Ви наш дарувальник, наш благодійник.

Цієї миті до кабінету директорки, ледь чутно постукавши у двері, увійшла Коротулька Саша. Директорка коротко й суворо виклала їй суть справи. Коротулька спершу зашарілась, і її розфокусований погляд, безцільно втуплений у підлогу, навіяв Богданові сильне внутрішнє відчуття нехоті до всього, що відбувалось. Однак вже за мить Саша заговорила — швидко й нерозбірливо, шпортаючись об дефекти власного мовлення: вона розповідала про їхню з Романою багаторічну дружбу (ну як дружбу — Романа зазвичай поводиться доволі відсторонено), про їхнє спілкування (щоправда, якщо подумати, я не можу пригадати, щоб вона про себе багато розповідала чи взагалі говорила), про Романин характер (вона добра, мила й розумна, ми з нею ніколи не сварилися; щоправда, не раз траплялося, що мене бентежили її мовчанка і пильний погляд: навіть коли вона дивиться на мене, у мене виникає відчуття, ніби її погляд спрямований крізь мене; не знаю, як це пояснити; але вона завжди приходить на допомогу: наприклад, тоді, коли пані директорка дала мені завдання перебрати той старий мотлох у чотирьох валізах і… ой!).

Так, — сказала Коротулька. — В її особовій справі подані моя домашня адреса і номер телефону — вона мене попросила, бо якраз перебувала у стадії переїзду. Звісно, я погодилася. Хіба це складно?

Де вона мешкала? — директорка і Коротулька розгублено перезирнулись. — Чи була у неї родина? З ким вона іще спілкувалась?

Директорка підняла догори вказівний палець:

Я точно пам’ятаю, що вона приязнилася з літературознавцем Михайлом Борецьким за кілька років до його смерти, — сказала вона. — Він досліджував творчість В. Домонтовича. Ви ж, звичайно, знаєте цього письменника? Ви ж читали Віктора Петрова?

Богдан заперечно похитав головою, нервово погойдуючись на стільці. Директорка несхвально гойднула масивними грудьми і з осудом стиснула губи.

Справді, — зраділа Коротулька. — Так і було. Романа взагалі найбільше мені подобається своєю уважністю до інших, особливо до людей літнього віку. Вона зав’язує з ними надзвичайно довірливі стосунки — навіть не уявляю, як їй це вдається. Ніхто так не вміє розмовляти з ними, як вона. Ні в кого немає такого терпіння, запасів такої лагідности! Я просто з дива не виходжу часом, спостерігаючи, як вона годину чи дві вислуховує монологи котроїсь із тих занудних баб, які цілими днями копирсаються у старих газетах або чиїхось щоденниках!..

Директорка шикнула на Коротульку і закотила очі. Та витріщилась перелякано, так, вочевидь, і не збагнувши, що сказала не так.

Розкажи про стосунки Романи з Борецьким, — навела директорка Коротульку на слід.

Він приходив до нас читати листи Петрова до Софії Зерової, — миттю зорієнтувалася Саша. — Ходив місяцями, мало не щодня, тоді робив паузу на деякий час, тоді знову починав учащати. Перечитував їх від початку незліченну кількість разів. Знав їх уже напам’ять, а продовжував перечитувати. Сподівався, що натрапить раптом на підказку, якої не зауважив раніше. Казав, що вони його не відпускають. Казав, що його не відпускає щось, що ховається там, за рядками. Знову і знову розповідав Романі всі деталі життя Петрова, відтворював хронологію подій, висловлював припущення. Чому майже всіх репресували, а його — ні? Якщо він погодився співпрацювати з радянською владою, то заради чого? Чому Софія ніколи так і не покинула Києва? Який зв’язок між його листами і художніми творами? Чому він такий різний? І чому всюди, у всіх текстах, які він по собі залишив — художніх і наукових, філософських есеях і любовних листах, — відчувається та сама невловна річ, той самий нав’язливий нюанс, якого Борецький, за його зізнаннями, поки що не міг назвати, але присутність якого вертілась у нього на кінчику язика?

Я досі пам’ятаю зливу його запитань і розмірковувань, — почухала кінчик носа Коротулька. — Щоразу він приносив свіжі версії. Я вже одразу втікала, коли він, сяючи, з’являвся на порозі читального залу: лисина аж червона, очі отакенні, пальці бігають угору-вниз по ґудзиках сорочки, ніби по клавішах. Я втікала, а Романа залишалась — і слухала. Невдовзі вона вже добре орієнтувалась у темі і підтримувала з ним розмову. Навіть пропонувала власні версії. Може, казала вона, той текст про репресовану українську інтеліґенцію — таке ж соціяльне замовлення, як і чернетка статті про Агатангела Кримського? Може, різниця лише в риториці і стилістиці? У відмінностях штампів? І Борецький негайно розпалювався, і починав із нею сперечатись, і вони так розмовляли цілими годинами — іноді на них навіть скаржились інші відвідувачі.

Ну, а потім, — сумно зітхнула Коротулька, — він перестав приходити, і Романа дуже розхвилювалась. Я тоді подивилася на неї іншими очима. Почала поважати її по-справжньому. Подумала: яка ж я черства! Ось Романа — оце добре серце! Вона щодня, щодня згадувала про нього, і я бачила, що їй дуже неспокійно.

І тоді я вирішила зробити для неї — для них обох — добру справу. Зателефонувала на кафедру філології і запитала про нього. І мені відповіли, що в нього стався серцевий напад. Його прооперували, але лікарі поки що нічого не обіцяються. І я довідалась, у якій лікарні він лежить. І розповіла про це наступного дня Романі.

А тоді вона зникла, — розвела руками Коротулька.

Так, — підтвердила її слова директорка, яка з виглядом суворої екзаменаторки чи навіть тренерки підопічного спортсмена слухала розповідь працівниці. — Романа має погану звичку час від часу зникати і не з’являтися на роботі. Ось як зараз, наприклад. Я висловлювала їй суворі догани, але це не допомагає. Я погрожувала їй звільненням.

Чому ж ви її дотепер не звільнили? — запитав Богдан, на якого зусібіч тисли стіни приміщення, і тому він підвівся, наблизився до вікна і знову відчинив його, дозволяючи хмарам пуху увійти до вогкої темної кімнати. — У вас тут одночасно холодно і задушливо, — пояснив він свої дії.

Але жінки вже занадто захопилися розповіддю, щоб зважати на поведінку чоловіка, який нещодавно повернувся з війни.

Я її не звільнила, бо вона добра працівниця, — пояснила директорка. — Вона добре виконує свої обов’язки. Вона фахівець. Вона чуйна і уважна до відвідувачів, і я постійно отримую схвальні відгуки на її адресу. Коли вона зникає,

1 ... 245 246 247 ... 260
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"