Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

морочити голову іншим. Та не хвилюйся. Вони спитають, я відповім. У мене море вагомих причин, які добре пояснюють, чому я робила так, як робила. Багато з флотських колег

пропонують свою допомогу. І мені вона, можливо, навіть не

знадобиться. До речі, коли вже зайшлося про них. Я запросила

свою подружку Тіллі Фейґан до нас у Москву. Вона шорстка

й трохи прибацана, одним словом — вам сподобається. Жодних

соціальних фільтрів. Вона страшенно хоче познайомитися

з Намі.

Анна взяла паузу й прикріпила фотку Тіллі. На ній Тіллі

прикипіла до камери примруженими очима і вже за кілька

секунд заявить подрузі: «Прибери цю хєрню від мого обличчя».

Одна рука тримає сигарету, інша — обвинувально тицяє на неї.

Це не найкраща фотка Тіллі, але найправдивіша.

— До речі, про Намі. Дякую за всі відео, які ти мені надіслала.

Аж не віриться, що вона вже так виросла. Так добре повзає за

повної гравітації, немовби там і народилася. Скоро ходитиме, це

точно. Дякую, що забрала її додому. Інколи я шкодую, що не

з вами. Якщо чесно, то майже постійно. Але потім згадую про

все, чим займалася по той бік Кільця, і замислююся, а чи

вийшло би все так славно, якби я не допомагала. Може, це

й трохи зарозуміло, та я вважаю, що Господь підштовхує людей

туди, де їм треба бути насправді. Можливо, мені й справді

потрібно було тут опинитися. Я була тут потрібна. Все одно, коли

повернуся, я планую щиро в усьому каятися. Перед тобою, єпископом, Намі, родиною — багато перед ким треба

вибачитись.

Чітко, немовби вона й справді була тут, Анна почула слова

Ноно: «Ти ніколи не питаєш про дозвіл — завжди потім

вибачаєшся». Вона сміялася аж до сліз. Витерла очі

й промовила в камеру:

— Ти все ще тут, Ноно. Досі в мене у голові. Але я віддала би

все на світі за можливість потрапити в твої обійми. На «Прінсі»

летіти ще цілий місяць. Ніби ціла вічність. Люблю тебе.

Анна підібрала подушку, яку принесла з собою, та міцно її

пригорнула:

— Це ти й Намі. Це ви обоє. Ось як сильно я вас люблю.

Вона натиснула стоп і відправила запис, який рвонув уперед із

швидкістю світла, випереджаючи «Прінса» й несучись до Ноно.

Але все одно надто повільно. Анна змахнула сльози, крапельки

яких уже зібралися в кутиках очей.

За бортом у небі спалахнуло біле сяйво, лінія вогню завдовжки

кілька сантиметрів. Ще один корабель флотилії вертався

додому. Один із близьких зорельотів супроводу «Прінса», якщо

так близько. Нарешті на зворотному курсі, але зі значно

поріділим після рейсу до Кільця екіпажем. Сім’ї чекатимуть на

повернення своїх, натомість зустрінуть лише прапори, посмертні

медалі та листи зі словами співчуття. Цього надто мало, щоби

заповнити прогалини, які втрачені душі залишать у життях своїх

рідних. Цього зажди мало.

Та все ж таки кораблі із Землі, Марса та різних станцій

зовнішніх планет відправлялися додому. І вони несли звістку

про найбільшу нагоду, яка коли-небудь випадала людству. Серед

усього цього горя, трагедії та надій.

Чи проведе Намі своє життя біля однієї з цих цяточок світла, які зараз видно на екранах? Можливо. Її малеча народилася

в світі, де батьки не мали змоги завести їй братика чи сестричку.

Де їй довелося би два роки працювати тільки для того, щоб

довести уряду своє право на освіту. Де ресурси вичерпувалися

з шаленою швидкістю, а битва зі сміттям забирала все більше

останків.

Але тепер вона ростиме в світі без обмежень. Де коротка

подорож вестиме на нові зорі та до цілого грона світів, що

кружляють навколо кожної з них. Де можна буде самостійно

обирати, чим займатися, як навчатися і скільки дітей мати.

І право на вибір не забира тиме уряд.

Од таких перспектив обертом ішла голова.

Ззаду клацнули кроки, хтось до