Читати книгу - "Святослав"

– Що робити? Що робити? – бідкались люди.

Микула замислився.

– Моя земля ген там, – показав він на далекий обрій, – а буду стояти тут.

– Моя земля тут, – нібито відповів йому Ангел, – але стану за неї там. Я піду з тобою, Микуло.

– Хіба тільки ти підеш? – сказав сусід Огнен. – Не буду і я тут сидіти, піду до Дунаю.

– І я… і я… – один за одним говорили сусіди.

«Чудна земля, і чудні на ній живуть люди!» – про себе промовив Микула.

– Я тебе одного не пущу! – скрикнула Цвітана. – Де ти з мечем, там і я буду.

– Навіщо тобі ходити? – не хотів мати сорому через Цвітану й засварився Ангел. – Що жона на війні?

– Не говори так, Ангеле, піду! – зашарілась Цвітана.

– А коли підемо? – запитували вже болгари.

Аж тоді Микула зрозумів, що трапилось те, чого він не ждав. Він зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо і Ангел, і всі болгари, що зібрались тут, ідуть з ними, руськими воями. І хотів цього Микула чи ні, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.

– Тоді що ж, – сказав Микула. – Одразу й підемо… Будемо збиратись тут!

Сусіди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.

– Що ж брати з собою? – бідкалась Цвітана.

– Візьмемо все, що зможемо, – сказав Ангел. – Нічого їм не залишимо.

– А вино?

– Що подужаємо – вип’ємо, міх з собою візьмемо, а остачу – в землю.

– Ти, Цвітано, візьми з собою голку й нитки, – порадив Микула, – бо моя сорочка й порти чисто порвались.

– Вип’ємо, Микуло, – налив тим часом у дерев’яні кухлі вина Ангел.

– То й вип’ємо, – згодився Микула.

Так вони посиділи якусь часину. Ангел встав і почав класти у лантух усе, що, як думав він, могло знадобитись над Дунаєм. Цвітана, щось примовляючи, бігала по бурделю, зазирала в кліті, в ями.

І ось вони вийшли у двір. Там було чимало сусідів Ангела. Але ні, не тільки ті сусіди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловіків, які жили далі. Та й це були ще не всі. З усіх кутків селища до двору Ангела ішли чоловіки, жінки, отроки. Кілька болгар поспішали на конях, ще кілька приїхало на запряжених волами возах. Всі в селищі почули звістку, яку приніс Микула, і зробили так, як і Ангел, – вирішили йти до Дунаю.

– Що я бачу? – сплеснув руками Микула. – Це ж усе селище йде…

– Де ви, там і ми, – почув він у відповідь збуджені голоси. – Ако смерт – да заєдно…[202]

Щось уперто думаючи, довго стояв Микула біля дверей бурделю. Потім вій ступив уперед, став серед людей.

– Зане так, – голосно промовив він, – покладемо, людіє, мішки на вози. Гей, комонники, – голосно закричав він на вершників, – борзно поїдете на брані! А нині запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нічого не лишилося, женіть корів і овець, поїдемо всі і нічого їм не покинемо.

Ще через короткий час люди залишили рідне село й хто на возах, хто й пішки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою ішов Микула.

Військо Іоанна Цимісхія стояло в Преславі кілька днів. Начальник метальних машин Іоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед іншими полководцями: це він говорив імператору, що треба взяти Преславу до свята воскресіння, це завдяки йому воїни імперії дуже швидко пройшли небезпечні клісури й стоять у Преславі. На радощах Іоанн Куркуас пив, пив стільки, скільки могло вмістити його величезне черево. Пив вина грецькі, болгарські, угорські, херсонеські, задунайські – із землі угличів, зроблені із жита, – пив усе, що було в пивницях болгарських кесарів.

Проте, віддаючи