Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Я... я в нормі, — пробурмотіла Софія, намагаючись отямитись. — Вже можете поставити мене на землю.

Дівчина розуміла, що то був ще один привид, і вже не такий добряк, як привид Оскара Ескінга — власника замку. Ось кого варто боятися. Цей міг запросто знищити крихке людське життя.

— Вибачте! — зніяковіло відповів Майкл, намагаючись стати серйознішим. — Ви виглядаєте жахливо. Тобто… трохи блідою. Чай! Гарячий чай з медом вам точно допоможе! Я принесу вам із дому.

— Я дуже рідко п’ю чай, дякую. Все гаразд! — вона ледь усміхнулась, приклавши руку до серця. — Ваш кінь там, можете повернутися додому.

Вона дивилася йому вслід, зітхаючи від утоми, коли поряд сів птах. Половик знову дивився на неї своїм розумним поглядом, і здавалося, наче кликав за собою. Не роздумуючи, дівчина пішла слідом за птахом, який вів її через хащі до напівзруйнованого мармурового моста, що височів над озером, яке мерехтіло на заході сонця.

— Що тепер? — пробурмотіла вона, вдивляючись у темні води. — Тепер я говорю з птахом?

Вона нахилилась над водоймою, вдивляючись у власне відображення, що тремтіло серед латаття. Але її увагу привернуло слабке світло на глибині.

— Що це там світиться? — занепокоєно прошепотіла Софія, але раптом за її спиною почувся зловісний сміх.

— Бу-га-га! — сміх садівника звучав, як відлуння загублених віків.

Вона обернулася й закричала від страху, втративши рівновагу. Її тіло з гуркотом впало у крижану воду, і темрява озера потягнула в свої обійми.