Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід —

Це мов написано на чóлі,

А то б не давав собі так волі.

(Виходить).

М е ф і с т о ф е л ь,   Ф а у с т.

М е ф і с т о ф е л ь

Сюди, та тихше, ось сюди!

Ф а у с т

(постоявши хвилю мовчки)

Тепер іди й надворі жди!

М е ф і с т о ф е л ь

(обнишпорив очима кімнату)

В дівчат так чисто не завжди.

(Виходить).

Ф а у с т

(оглядається кругом)

Привіт оселі цій святій,

Що мріє в зáстумі півтьми!

Скропляючись в ясній росі надій,

Кохання біль, у серці защеми!

Який тут спокій і порядок,

Яке довілля і звичáй!

В цій бідноті — який достаток!

В цій тісноті — який розкішний рай!

(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

Прийми й мене, як за старих часів

Приймав других, з утіхою й журбою.

Як часто він, цей любий трон батьків,

Обвішувавсь дрібною дітворою!

І мила, може, тут, у зграї щебетух,

За різдвяний удячна подарунок,

Дідусику несла свій поцілунок.

Я чую, дівчино, тут дух

Хазяйновитости витає;

Як мати, він тебе щодня навчає

Стіл чепурно обрусом застелить,

Узорчасто піском долівку притрусить.

О мила рученько! Подбай,

І ти з хатини зробиш рай.

А тут!

(Підіймає заслону ліжка).

         Мене пройма блаженний жах.

Стояв би тут години цілі…

Це ж тут природа в світлих снах

Створила ангела у тілі;

Вона тут спала, й наливалась

У груди їй теплінь жива,

Тут чисто й свято розвивалась

Ясна подоба божества.

А ти! Тебе що привело?

Мене всього мов потрясло…

Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

Нужденний Фаусте! Ти ніби сам не свій.

Чи тут незримим чаром віє?

Я ж насолоди був запраг —

I ось душа моя у сні любовнім мліє!

Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

То як свого блюзнірства ти б скупився:

Одразу знічений, малий,

До ніг упав би й розтопився.

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

Скоріш! Іде вже господинька!

Ф а у с т

Ходім! І більше не прийду.

М е ф і с т о ф е л ь

Дивись, яка важкенька скринька;

Як треба буде, ще знайду.

Постав у шафу, на косúнець.

Клянусь, вона зійде з ума,

За цей спокусливий гостинець

Тобі гостинця дасть сама.

Дитя — дитя, і цяця — цяця.

Ф а у с т

Не треба, може?

М е ф і с т о ф е л ь

Ще й питаться?

Чи, може, візьмеш скарб собі?

Тоді пораю я тобі

Мене даремно не тривожить

І клопоту мені не множить.

Не думав я, що ти скнарíй!

А я тут в голову захожу…

(Ставить скриньку в шафу і замикає її).

Ходім! Скорій!

Щоб привернути грою мрій

До тебе ту дитину гожу.

Чого ж понуривсь ти,

Немов тобі на лекцію іти,

Немов тебе примарою ляка

І фізика, і метафізика?!

Ходім!

Виходять.

М а р ґ а р и т а

(увіходить із лампою)

Ой як тут душно, парно як!

(Одчиняє вікно).

А вечір же наче й без тепла.

І якось моторошно так…

Коли б хоч мати скоріше йшла…

Вся аж тремчу… Острах стиска…

Яка ж я, дурненька, боязка…

(Роздягається, заспівала).

Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар[58];

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

І очі сліз були повні,

Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам: