Читати книгу - "Трясця твоїй ящірці!, Тетяна Гуркало"

Радитись на тему стосунків з жінками з батьком, котрий багато років не може вирішити проблему з власною жінкою, то таке. Один дракон це чудово розумів. Але іншого радника так і не знайшов, як не намагався.

Бо одні будуть глузувати, а він не залізний, ще плюне вогнем в когось, репутацію зіпсує. Інші такого нарадять, що краще б вже мовчали, причому не тому, що нашкодити хочуть, а через власну дурість.  А в когось обов’язково виявляться якісь плани, в котрих тільки важіля, котрим можна вплинути на дракона, не вистачає. А тут такий подарунок.

Тому Микаль летів в гості до батька, на ту саму гору, де він вирішив зображати самітника.

Самітник зі старшого дракона вийшов живописний. Він сидів на камені підігнувши ногу і пожовуючи кінчик довгої травинки. Кінчик травинки загадково похитувався. Самітник відсторонено спостерігав за наближенням величезного ящір і навіть не поморщився, коли він при приземленні підняв в повітря купу пилу, а подекуди і мілкі камінчики. А коли з тієї пилової завіси чхаючи і не відкриваючи очей вийшов молодий чоловік, сумно сказав:

— Бовдур. Хіба цьому я тебе навчав?

Відповідати на дивні запитання гість самітника не став. Спочатку пішов до струмка, котрий гарно падав вниз зі скелі саме в цьому місці. Вмився і навіть рота пополоскав. Напився, намочив волосся. І лише після цього повернувся до батька. І на обличчі у Микаля було таке приречення, наче він на власну страту йшов, з котрою встиг змиритися, але те все одно сумно.

— І що? — спитав старший дракон у молодшого, ледь не впустивши травинку.

— А, — махнув рукою молодший.

— Все як завжди не дуже. Дуже ніколи не буває, — філософськи озвався старший, виплюнув травинку і вийняв з кишені пласку металеву пляшку. Обережно відкрив, понюхав і поморщився, а потім сміливо відпив. Посидів трішки з заплющеними очима. Поморгав і витер сльози. І передав пляшку синові. — Випий ковток, відразу життя не таким паскудним буде здаватися. Особливо якщо порівнювати з випитим.

— Воно в мене і так не паскудне, — сказав Микаль з недовірою дивлячись на пляшечку.

— Пий! — таким тоном велів батько, що син сам не зрозумів як відпив, а потім закашлявся.

Кашляв він довго і з насолодою. Старший дракон розчулено на нього дивився, мов він тільки-но зробив перший крок, чи вперше став на крило.

— Це що було? — спитав Микаль відкашлявшись.

— Контрабанда з нижніх світів, — з гордістю відповів батько.

— Гидота.

— А ти дивуєшся, що в них такі гидкі характери. Ось це ще нічого, буває гірше. Я колись ледь не вдавився.

Гордості в голосі старшого дракона побільшало і Микалю дуже-дуже захотілося зіштовхнути його зі скелі. Знущається ж.

— Щось сталося? — спитав батько, оцінивши вираз його обличчя і вирішивши більше не випробовувати терпіння. Бо молоді дракони насправді дуже нетерплячі. І через це самі для себе здобувають більшість проблем, з якими стикаються.

— Нічого не виходить!

— З тим дивним закладом без вина і пива?

— З закладом якраз все нормально. Третій день городяни штурмують, дітей ще поприводили. Та родичка твоєї відьми тістечка пече, якихось своїх родичок привела, вони напої готують і носять, рецепти випитували спочатку, а зараз записують з якоїсь незрозумілої павутини того світу. Вона читає, вони пишуть, бо самі прочитати не можуть.

— Діловита дівчина, — зі схваленням сказав старший дракон. — Молодець. Не намагається все сама зробити. Знаєш, таємниці охоче крадуть саме тоді, коли їх старанно зберігають. А коли не зберігають, остання дурепа виявляється здатною вирахувати, що нікому нічого не розповідаючи заробить більше. А можливо колись і сама почне те продавати. Так навіщо ділитися ще з кимось.

Микаль вислухавши цю філософію ледь не заскрипів зубами. І розуміє ж, що не таємниці і не гроші сину зараз цікаві. Так ні, пряме питання йому треба.

— Трясця твоїй ящірці! — з насолодою сказав Микаль.

— Яка цікава лайка.

— У одного бовдура від цієї лайки щось не те росте, ховатися почав.

— В тебе не спрацює, — махнув рукою батько.

Микаль вдихнув і на видиху процідив:

— Добре.

— Що добре?

— Скажу прямо!

— Дракони так люблять всіх навкруги заплутувати, що казати щось прямо для нас буває навіть боляче.

— Гр!

— Кажи, кажи. Я чекаю.

— Вона мене не бачить!

— Сліпа? — зацікавився батько.

— Та яка сліпа?! Вона в мені чоловіка наче не бачить! Я навіть ту кляту квітку приніс!

— Оу.

— Гр!

— Не рикай на батька! Вона мабуть не знає, що якщо хтось дарує ту кляту квітку… до речі, що за квітку?

— Рожеву прозору лілею! Водяну!

— Ага, — чомусь зрадів батько. — Ось не знає бідна дівчина, що при виді тієї квітки потрібно втрачати свідомість від радості, падати прямо на руки тому, хто її припер, а потім кидатись в обійми йому ж.