Читати книгу - "Як змусити дракона-мільярдера платити податки, Олеся Глазунова"

Розділ 18. Олень лускатий!

Маніелла притримала коня, бо побачила, що з карети до неї вийшла вогняна дракониця.

У Лариси скрізь були свої люди. Як тільки отримала звістку, що скарбнича дала Оверлорду ляпаса, то одразу ж вирішила поїхати до хрещеника, а тепер бачила, що дуже вчасно встигла.

– Маніелло, дитино, куди це ти проти ночі? Що сталося? Невже образив тебе Оверлорд? – не могла спинити потоку запитань вогняна дракониця.

– Я свою місію виконала. Ми визначили, яку суму має сплатити ваш хрещеник, то я й вирішила більше не затримуватися у його палаці, – провально брехала скарбнича.

– А чого ж очі на мокрому місці? Ще й не у кареті, а верхи проти ночі, так і захворіти не довго, – хвилювалася дракониця та давала Оверлорду віртуального запотиличника, що відпустив Маніеллу саму. – Їдемо до мене, дорогою усе розповіси, – мовила дракониця та потягла скарбничу до карети.

– А ви як тут опинилися? – все ж поцікавилась Маніелла.

– Я?.. Та до подруги їхала. Вона давно просила її навідати, – відверто брехала дракониця, – Сідай, Маніелло, їдемо до мене. Ти вся тремтиш.

– А як же подруга? – запитала скарбнича, зовсім не пручаючись турботливим маніпуляціям дракониці.

– Чекала більше, то почекає менше. Нікуди від мене її плітки не втечуть. Ще більше назбирає, – мовила дещо розгублено Лариса, бо побачила на Маніеллі кулон та сережки «Сльози дракона», які змінили колір. Дракониця добре знала цю легенду та причину зміни кольору каменя.

– От же ж бовдур! – подумки сварила Оверлорда Лариса. – Оце лишила їх наодинці. Добре хоч встигла. Ну, нічого, я йому ще покажу, я його ще навчу, як істинну кохати треба!

– Маніелло, ти вся тремтиш. Що зробив той телепень, що ти тікала вночі? – все ж запитала дракониця та дала знак кучеру, щоб карета рушила.

– Нічого не зробив... Зовсім нічого, щоб я залишилась, – мовила Маніелла та розривілася на плечі у Лариси.

– Розумієш, чоловіки не такі, як ми. Оверлорд, хоч і дракон, але часто буває таким впертим віслюком, а, часом, і оленем... – не знала, як розрадити скарбничу, мовила Лариса, гладячи її по спині.

– Точно! Олень лускатий! – схлипуючи, мовила Маніелла, заливаючись слізьми.

– Чоловікам важко висловити свої почуття, вони думають, що ми усе самі маємо зрозуміти. Я ж бачила, як він на тебе дивився, як він поводився.

– Пінгвін він вихований. Толку з його манер та виховання, якщо він лізе цілуватися, але ані слова не каже про почуття. Я ж не хвойда якась, щоб усе дозволяти, – ображалася на мільярдера Маніелла.

– Він по натурі мовчун, а тут почуття треба висловлювати. Він живе у своїй мушлі.

– Угу, риба він крокодиляча. Ой, рибун! Краб-відлюдник!

Лариса втішала Маніеллу дорогою до свого маєтку, а у цей час Оверлорд біснувався у своєму палаці. Мільярдер наказав обшукати усі кімнати та дізнатись, куди поділась скарбнича. Він не помітив одразу її листа.

Оверлорду доповіли, що Маніелла поїхала верхи на своєму коні та просила відправити карету, на якій вона раніше приїхала, завтра вранці.

Дракон оскаженів. Спочатку захотів зірватися та полетіти за нею, щоб повернути, а потім подумав, що силою милим не будеш, що була якась причина, чому Маніелла поїхала від нього. Єдиного не розумів: чому не сказала?

Маніелла