Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Шлях до міста Світанкові Роси, де знаходився гетьман Богдан Пилипенко зі своїм почетом, ми змогли подолали аж за дві семиденниці. Так багато часу на цю подорож зайняли не тільки осінні дощі, що перетворили дороги на непролазне болотяне місиво, але й часті напади всілякої нечесті. З посіпаками зла довелося справлялися як магічним даром характерника, так і звичайними шаблями та фузеями. Тут нашими вірними захисниками стали хлопці-чумаки, котрі насправді виявилися не звичайними торгівцями сіллю, а замаскованим елітним загоном козаків яких спеціально відправили охороняти мого друга Горобця.

Врешті-решт, незважаючи на всі труднощі та перешкоди, я потрапив на прийом до самого гетьмана. Козацький керманич був чоловіком середнього зросту, худорлявої статури і непоказної зовнішності. Сивий чуб-«оселедець» на голові, широкий приплюснутий ніс,   обвітрене обличчя помережене численними зморшками, кущасті брови під якими допитливо зиркали на мене темно-карі очі. Одежа славетного полководця нічим особливим не відрізнялася від тої в що були одягнуті прості вояків його армії, яких я вже встиг побачив напередодні. Лляна біла сорочка краї якої були обторочені невигадливою вишивкою, темно-сині шаровари підперезані широким вовняним поясом малинового кольору, шкіряні чоботи з високими халявами і заокругленими носками. Єдине що вказувало на те що Пилипенко все таки тут головнокомандувач була майстерно оздоблена дорогоцінним камінням булава в його руках.

Аудієнція у гетьмана розпочалася з того, що характерник, після пишномовного привітання і багатослівного побажання міцного здоров’я, божого благословення і військових звитяг всьому козацькому братству загалом і їхньому непереможному ватажкові зокрема, нарешті представив мене. Першу частину промови говіркого Горобця Пилипенко здавалося повністю пропустив повз вуха, однак коли мій друг натякнув, що я прохаю про короткочасну бесіду з ним віч-на-віч здивовано хмикнув.

– У мене немає таємниць від моїх побратимів, – невдоволено буркнув він.

– І все-таки, ясновельможний пане гетьмане, я уклінно благаю виконати цю мою невеличку просьбу, – промовив я рішучим тоном.

– Гаразд пане Калинець, я виконаю ваше прохання, – якусь мить повагавшись відповів чоловік. – Але знайте, роблю це тільки заради пам’яті вашого названого батька з яким разом в юності довелося немало ворожих голівоньок стяти. Залишіть нас одних.

Остання фраза призначалася для оточення гетьмана. Сивочолі полковники слухняно виконали наказ свого командира. Коли двері за ними зачинилися і ми опинилися в кімнаті лише вдвох Пилипенко владно кидає:

– Ну кажіть вже що мали сказати.

– Ясновельможний пане гетьмане, маю вам негайно щось показати.

Швидко витягую з-за пояса свого пістоля, краєм ока помічаючи як враз напружується козацький ватажок. Його рука інстинктивно лягає на ефес шаблі, та я вже встиг розрядити зброю і витягнувши зі ствола пижа простягаю його Пилипенко.

– Ясновельможний пане гетьмане, виконую останню волю помираючого і відаю вам особисто в руки ось цю цидулку. Що в ній я маю лиш приблизну уяву, подробиці того як вона потрапила в мої руки вам згодом розповість мій друг Горобець, від себе тільки скажу що цей клаптик пергаменту вартував життя одній дуже хорошої людини. 

Гетьман бере лиховісну цидулку, мовчки пробігає очима по написаному тексту і з кожним ударом серця його враз зблідле обличчя хмуриться все більше й більше. Закінчивши читати якусь мить стоїть в задумі, а потім гучно гукає:

– Негайно знайдіть мені полковника Безсмертного.

Поки розшукують полковника гетьман запитує:

– Якої винагороди бажаєте за свою послугу, пане Калинець?

У мене є багато ще чого сказати старому гетьману, котрий як виявляється колись був бойовим побратимом мого батька. Хочеться розповісти йому про те як на чужині мріяв про повернення на Батьківщину, скільки небезпечних пригод довелося пережити по дорозі додому, з яким бентежним трепетом душі вдихнув запах рідної землі, якої не бачив ще з часів далекої юності. Тільки навіщо все це чути Пилипенко, якому моя лиховісна цидулка принесла сьогодні так багато поганих новин. Можливо згодом, колись пізніше, і з’явитеся можливість щиросердно побесідувати з ним, та поділитися своїми тужливими спогадами і сокровенними бажаннями, а в цю мить я можу прохати козацького ватажка про виконання тільки одного прохання.

– Все що я робив, було не заради якоїсь винагороди. Просто так склалися обставини, що дав слово, яке, як чесна людина, був зобов’язаний виконати. Тому ніякої віддяки за це не чекаю. Від вас же, ясновельможний пане гетьмане хочу отримати лиш дозвіл на приєднання до вашої славної армії.

Пилипенко деякий час оцінюючи дивиться мені просто у вічі, а потім зважившись рішуче мовить:

– Гаразд. Знайдіть мого брата Василя і передайте йому, що я наказав щоб він зарахував вас в свій полк. Спершу будете служити там простим сердюком, потім, якщо достойно себе покажете, отримаєте підвищення у званні.

Попрощавшись з гетьманом виходжу надвір. Тут на мене терпляче очікує радісний характерник. Вдоволено всміхаючись він змовницьке підморгнувши запитує:

– Друже Петре, задовільніть цікавість допитливого мага і підтвердіть, або спростуйте мій здогад. Цю кляту цидулку ви від усіх приховували в своєму пістолі?

– Все вірно, друже Горобець. Я ж дав клятву, що передам її особисто в руки гетьманові. Якщо б це стало неможливим і мені б загрожувала смерть чи неволя, достатньо було одного пострілу щоб вона згоріла.