Читати книгу - "Промені надії, Олександр Бабич"

“Ні! Він ще там, нагорі! Він живий! Цього не може бути! Навіщо ви таке кажете?” - вона мотала головою, заперечуючи те, що почула, однак, розуміла, що друзі не стали б так жорстоко жартувати. Сльози потекли з її очей. Вирвавшись з рук Анастасії, вона побігла в дальній темний кут печери, де сіла на кам’яну полицю, закривши обличчя руками. До решти долітали тільки її нерозбірливі вигуки і ридання.

Олексій зробив крок до сестри, але Тетяна спинила його. “Зачекай трохи. Хай спочатку він спробує” - показала вона на Мурчика, який рішуче вирушив у напрямку дівчини.

Діставшись лави, він одним рухом застрибнув Ірині на коліна, пригорнувся і гучно замуркотів, заспокоюючи. Відкривши очі, дівчина обійняла тварину, що продовжувала муркотіти і тулитися, й затихла.

“Не чіпай її поки що. Хай вони трохи так посидять” - тихо мовила Тетяна, знову торкаючись руки хлопця.

Зібравшись біля струмка, решта запалили спиртівку аби розігріти консерви і приготувати гаряче питво. Ірина все ще сиділа в кутку, тихо, але вже спокійніше розмовляючи з котом, і Олексій міг би заприсягнутися, що той відповідав, заспокоюючи дівчину,  муркочучи своєю, але дуже красномовною котячою мовою. 

Повечеряли без апетиту. Їжа здавалася прісною, а гарячий чай - ледь теплим. Згори час від часу лунало виття їхніх вартових. Спати не хотілося, тож всі так і залишилися мовчки сидіти де сиділи, заглибившись в думки - різні, але дуже схожі. Їхні надії слабшали, як світло ліхтаря, батарея якого ось-ось сяде. Ніч у підземеллі обіцяла бути довгою. І, можливо, останньою.