Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Потім закрутилася якась друга кінострічка, ще темніша й добре пошкрябана. І на екрані з’явилася гарна-гарна молода жінка, з очима, що від них не можна було одірватися.

Вчителька, яка сиділа збоку мене на ослоні (його завбачливо винесли з хати для такої категорії глядачів), раптом сплеснула руками й вигукнула (навіть згадавши Бога, що було рідкістю для вчителів):

– Боже!.. Та це ж… Це ж Віра Холодна! Сама Віра Холодна, королева екрана!..

Так я малим сільським хлопцем вперше почув це ім’я – Віра Холодна.

Не пригадую про що була стрічка, потемніла і напівстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча і таємнича жінка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, і від її чарів я довго не міг звільнитися… (А втім, і не хотів звільнятися.) Вона навіть снилася мені… Звідтоді й назавжди закарбувалася вона у моїй тоді ще дитячій пам’яті… Я пізніше при нагоді питатиму у вчителів, а хто така Віра Холодна, але так нічого конкретного не дізнаюся. Хіба що кілька слів про те, що колись була (розповідь звучала як казка) у дореволюційному кінематографі така знаменита кіноактриса, загадкова і таємнича Віра Холодна, що так рано загинула (розповідали, що загинула) в якійсь незнаній мені Одесі… Двадцять з чимось літ тому…

Вродливішої, незвичайнішої і загадково-таємничішої жінки, як та, котру я побачив у німій стрічці на стіні сільської хати, і яка звалася Вірою Холодною, я більше у своєму житті не зустрічав – ні в кіно, ні в реальному житті. Та й не міг іншу таку зустріти, коли вона – Віра Холодна – одна-єдина у світі білому. (Хоча в принципі, кожна жінка – якщо вона справжня жінка! – має бути єдиною у світі білому і, звичайно ж, твоєю. «Ми, жінки, за своєю суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться літати на мітлі», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна і вельми успішна російська модель Руслана К., яка у 21 рік свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку і добровільно піде в інший світ на гребені свого успіху та фінансових статків. Потім її друзі скажуть: «Вона повірила, що, будучи янголом, водночас може літати і на мітлі, тільки в потрібний час її під рукою не виявилося…» Але це вже інша тема.)

Більше я Віри Холодної не бачив, – на екрані, звичайно. Та й хіба тільки я? Хто із нині сущих знає-пам’ятає Віру Холодну, коли ніхто із нині сущих не бачив її на екрані у давніх красивих мелодрамах німого кіно, яке сьогодні здається анахронізмом…

Та й уціліло лише п’ять коротеньких стрічок з її участю – із більш як півсотні фільмів, у яких вона знімалася. Хто їх сьогодні може побачити (чи бачить) – хіба що лише спеціалісти, історики кіно.

А ось легенда про Віру Холодну, загадкову, таємничо-незбагненну, та її дивні очі, вроду її незвичайну, і сьогодні жива.

І завтра-позавтра житиме.

Та ще з матеріальних свідчень її існування у цьому світі залишилось лише декілька десятків метрів затертої плівки…

Але правда й те, що на них спливають, як із небуття, як з іншого світу, для нас недосяжного, «чарівливі очі Віри Холодної», що всіх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душі…

Частина друга

Під зорями Аргентини?…

Та ні ж бо – «полтавська галушка»

Полтава! —

Одне тільки слово, красиве й ласкаве,

А душу бентежить до дна.

Полтава, Полтава! —

І мова Наталки, проста й величава,

І сміх «Енеїди» луна.

Полтава, Полтава…

Чи ж то дивина,

Що їдучи знов по розлуці до неї,

Полтавець Полтаву в купе вихваляв!

Хвалив свої парки і світлі алеї,

Замріяну Ворсклу між верб та отав,

А надто – окрасу Полтави всієї:

Дівчат чорнобрових, справжнісіньких пав!

Полтава, Полтава…

Ці рядки належать українському поетові Анатолію Косматенку. Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.

На Полтавщині – шістнадцять. Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця, і справді, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно…

Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).

Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.

А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.

А як серйозно, то мова у нас зараз має піти про Полтаву, про ту Полтаву – єдину у світі білому! – у якій народилася, зростала маленькою наша Віра…

Отож – про неї, про Полтаву, про мою землячку…

У серпні 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловік її, прапорщик 5-ї Західної армії, важко поранений під Варшавою і перебуває в госпіталі чи не в критичному стані, Віра Василівна відразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловіка.

Близькі застерігали: подорож неблизька і небезпечна. До всього ситуація на фронті швидко змінюється, російські війська терплять поразку за поразкою і відступають, відступають…

Поповзли чутки навіть про здачу Києва і відведення військ за Дніпро, тож легко буде в дорозі опинитися на зайнятій ворогом території й потрапити в полон. Та й госпіталі змінюють свої місця розташування – сьогодні тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Віра стояла на своєму.

– Я дружина офіцера. До всього ж ще, сподіваюсь, і патріотка. Володі тяжко, і я мушу бути біля нього. Сестра Володі, моя зовиця, працює сестрою милосердя на фронті, а я хіба гірша?

Взяла відпустку в Ханжонкова на цілий місяць (Ханжонков довго не хотів