Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Доросле життя захоплювало й відлякувало водночас. Одного дня я раптом почав розуміти, що світ не такий продуманий, як видавалося в сім років, що простір дозується кимось і що мені, так само як і решті, доведеться, очевидно, грати за вигаданими кимось правилами. Доросле життя кривлялося, і гримаси його нічого доброго не віщували. Усе, що видавалося зручним, надійним і обжитим, як мої воротарські рукавички, у дорослому житті виявилось не зовсім придатним і цілком необов’язковим. Відкривалося щось велике, темне й надзвичайно захопливе, так ніби світло в кінотеатрі гасло й зараз мали показати щось жахливе, до чого я був зовсім не готовий, але від чого я нізащо б не відмовився. Минуле залишилося в шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилося по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалося бойовими хокейними ключками на антресолях і в гаражах, припадало пилом у шафах із одягом, де лежали светри й футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його грубу тканину, проте хто б став цим займатися, напевне, що ніхто. Наше доросле життя за якимось збігом обставин співпало з дивними і болючими речами, що відбувалися навколо і, як здавалося б на перший погляд, нашого дорослішання не стосувалися. Але так сталося, що саме в цей гіркий і чутливий період, коли все в тобі рветься й зростається по новій, навколо нас відбулося щось подібне, і ми змушені були дивитися, як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно викидало з себе всіх зайвих і непотрібних, – усіх, хто так і не зрозумів, що ж насправді відбувається. Чи корисний був цей досвід? – думаю я тепер. Не знаю, не впевнений, я взагалі не згоден, що будь-який досвід є корисний. По-моєму, це перебільшення, адже очевидно, що можна ціле життя прожити біля моря й не бачити потопельників. У наших територіальних водах, натомість, трупів ставало чимраз більше.
В останній рік навчання ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинилися, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, уся підлога була всіяна їхнім пір’ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одне до одного, й уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, ішли обережно, щоб не наступити на гніздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи своїми крилами, гарячково шукаючи виходу, кидалися з одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багато, що ми здивовано зупинилися й дивилися знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, уже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу й такі ділянки простору, у яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.
Роком пізніше, у Харкові, я потрапив на дивний концерт. Один мій знайомий ішов у депутати, узяв в оренду великий концертний зал у центрі, повісив на сцені свій портрет і влаштував шарову забаву. Після концерту ми пішли в його партійний офіс, відзначати успішну акцію. Офіс знаходився на Сумській, його вікна виходили на театр. Ми пили цілу ніч, хтось засинав, хтось прокидався, десь під ранок я теж прокинувся й вирішив іти додому. Але двері офісу були зачинені. У кого були ключі, я не знав – усі спали. І тут я побачив інші двері, відчинив їх і вийшов на дах. Пройшов горищем, знайшов слухове вікно, проліз крізь нього й опинився під квітневим харківським небом. Була п’ята-шоста ранку, на дахах лежав свіжий туман, було порожньо, тихо, й дах гримів під ногами всією своєю жерстю. Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся й поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть утиснулася в долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця й визирнув – наступний дах лежав унизу й мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся й став сповзати. Мене врятувала ринва, я в’їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху й подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху і з усіх сил намагався втриматися. Шоста година ранку, весна 92-го. Я подивився вниз, але там уже починалася зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.
Частина 3
Червоний даунтаун
1. Готель «Харків»
Готель «Харків», з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалуженою, у міру розваленою інфраструктурою, щовечора оживає й наповнюється рухом. Тут можна жити, не виходячи за рецепцію. Хтось свого часу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.