Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

професії. Поважні купці сварилися із ґномами за ціни на товари та проценти по кредитах. Купці менш поважні щипали за сідниці дівчат, які розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві недоумки вдавали із себе добре поінформованих. Дівки намагалися сподобатися тим, хто мав грошенята, одночасно віднаджуючи тих, хто грошенят не мав. Візники й рибалки пили так, наче зранку заборонять розводити хміль. Моряки співали пісеньку, що славила морські хвилі, відвагу капітанів і принади сирен — останнє мальовничо й детально.

— Напруж пам’ять, Сотніку, — промовив Кальдемейн до корчмаря, перехиляючись через шинквас, щоб той почув у гармидері. — Шестеро хлопів і діваха, вдягнені у чорну шкіру, понабивану сріблом за новіградською модою. Я бачив їх на заставі. Зупинилися у тебе чи «Під Тунцем»?

Корчмар зморщив опуклого лоба, витираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут, войте, — сказав нарешті. — Балакали, що на ярмарок приїхали, а всі при мечах, навіть дівка. У чорне, як ви й кажете, одягнені.

— Угу, — кивнув війт. — Де вони зараз? Тут я їх не бачу.

— У меншому алькові. Золотом платили.

— Піду сам, — сказав Ґеральт. — Нема чого перетворювати те на урядову справу, принаймні зараз, стосовно них усіх. Приведу її сюди.

— Може, й добре. Але дивися, не хочу тут скандалу.

— Дивитимуся.

Моряцька пісенька, судячи зі зростання кількості ненормативних слів, наближалася до величного фіналу.

Ґеральт відхилив заслону, що закривала вхід до алькову, — зашкарублу й липку від бруду.

За столом у алькові сиділо шестеро чоловіків. Тієї, на кого він сподівався, серед них не було.

— Чого? — гарикнув той, хто помітив його першим, лисуватий, із обличчям, знівеченим шрамом, що проходив через ліву брову, перенісся і праву щоку.

— Хочу побачитися із Жуланою.

З-за столу піднялися дві однакові постаті з ідентично нерухомими обличчями, світлим скуйовдженим волоссям до плечей, в ідентичних тісних строях із чорної шкіри, що аж блищали від срібних оздоб. Однаковими рухами близнюки взяли з лави однакові мечі.

— Тихо, Вире. Сідай, Німіре, — сказав чоловік зі шрамом, спираючись ліктями на стіл. — Із ким, брате, ти, кажеш, хочеш погомоніти? Хто вона — Жулана?

— Добре знаєш, про кого я.

— Що воно за один? — запитав напівголий бурмило, спітнілий, навхрест перепоясаний ременями, із опасками на передпліччях, наїжаченими шипами. — Ти його знаєш, Ногорне?

— Не знаю, — відказав чоловік зі шрамом.

— Це альбінос якийсь, — захихотів худий темноволосий чоловік, що сидів поряд із Ногорном. М’які риси, великі чорні очі й вуха з гострими кінчиками безпомилково видавали ельфа-напівкровку. — Альбінос, мутант, вибрик природи. І дозволяють же таким приходити у шинки між порядних людей…

— Я його вже десь бачив, — сказав кремезний засмаглий тип із заплетеним у косу волоссям, міряючи Ґеральта злим поглядом примружених очей.

— Не важливо, де ти його бачив, Тавіку, — сказав Ногорн. — Слухай-но, брате. Ківріл хвильку тому страшно тебе образив. Не викличеш його? Такий нудний вечір.

— Ні, — спокійно сказав відьмак.

— А мене, якщо я виллю тобі на довбешку оту рибну юшку, викличеш? — зареготав голий до поясу.

— Спокійно, П’ятнастко, — сказав Ногорн. — Він сказав «ні» — то ні. Ну, брате, кажи, що там хотів сказати, та йди собі. Маєш можливість піти сам. Якщо не скористаєшся, винесе тебе обслуга.

— Тобі я не маю нічого сказати. Хочу побачитися із Жуланою. Із Ренфрі.

— Чули, хлопці? — Ногорн глянув на приятелів. — Він хоче побачитися із Ренфрі. А з якою ж метою, брате, можна дізнатися?

— Не можна.

Ногорн підняв голову й глянув на близнюків, ті ж ступили крок уперед, брязкаючи срібними клямрами високих чобіт.

— Згадав, — сказав раптом той, із косою. — Уже згадав, де я його бачив!

— Що ти там бурмочеш, Тавіку?

— Перед домом війта. Привіз якогось дракона на продаж, таку помісь павука із крокодилом. Люди балакали, що то відьмак.

— Що воно таке — відьмак? — запитав той голий, П’ятнастка. — Га? Ківріле?

— Найманий чаклун, — сказав напівельф. — Штукар за жменю срібників. Казав же я — вибрик природи. Образа законів людських та Божих. Таких палити треба.

— Ми чаклунів не любимо, — скреготнув Тавік, не зводячи з Ґеральта примружених баньок. — Щось мені здається, Ківріле, що будемо ми мати у цій дірі більше роботи, ніж думали. Тут їх більше, ніж один, а відомо, що тримаються вони разом.

— Свій до свого по своє, — зловісно посміхнувся напівкровка. — Як тільки земля таких, як ти, носить? Хто вас плодить, виродків?

— Більше толерантності, якщо твоя ласка, — спокійно сказав Ґеральт. — Твоя матір, як бачу, мусила часто ходити лісами самою, аби тобі тепер мати причини думати над власним походженням.

— Можливо, — відповів напівельф, не перестаючи посміхатися. — Але я, принаймні, свою матір знаю. Ти, як відьмак, сказати таке про себе навряд чи можеш.

Ґеральт трохи зблід і стиснув губи. Ногорн, чиєї уваги те не минуло, гучно засміявсь.

— Ну, брате, такої образи пробачати не можна. Те, що у тебе на спині, виглядає як меч. То як? Вийдете з Ківрілом надвір? Вечір такий нудний.

Відьмак не відреагував.

— Засраний боягуз, — пирснув Тавік.

— Що він там говорив про матір Ківріла? — монотонно продовжував Ногорн, спершись підборіддям на сплетені долоні. — Щось страшенно гидке, я так зрозумів. Що гуляща, чи якось так. Гей, П’ятнастко, чи годиться нам слухати, як якийсь приблуда ображає матір приятеля? Матір, це ж, мать її так, святе!

П’ятнастка охоче встав, відчепив меча, кинув його на стіл. Випнув груди, поправив наїжачені срібними шипами опаски на зап’ястках, сплюнув та ступив крок уперед.

— Якщо маєш якісь сумніви, — сказав Ногорн, — то П’ятнастка саме викликає тебе до бою навкулачки. Я ж казав, що тебе звідси винесуть. Звільніть місце.

П’ятнастка наблизився, здіймаючи кулаки. Ґеральт поклав долоню на руків’я меча.

— Зважай, — сказав. — Ще крок, і будеш шукати свої руки на підлозі.

Ногорн і Тавік скочили з місць, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки однаковими рухами вихопили свої. П’ятнастка відсахнувся. Не ворухнувся тільки Ківріл.

— Що тут діється, дідько вас забери? І на мить вас самих не можна залишити?

Ґеральт дуже повільно розвернувся і глянув в очі кольору морської води.

Вона майже не поступалася йому зростом. Солом’яне волосся носила обрізаним нерівно, трохи нижче вух. Стояла, обпершись однією рукою на одвірок, у тісному оксамитовому каптанчику, оперезаному оздобленим поясом. Спідниця її була нерівна, асиметрична — з лівої сторони сягала литки, з правої — відкривала міцне стегно над халявою високого чобота з лосиної шкіри. З лівого боку мала вона меча, з правого — кинджал із великим рубіном на оголів’ї.

— Оніміли?

— Це відьмак, — буркнув Ногорн.

— Ну то й що?

— Хотів розмовляти з тобою.

— Ну то й що?

— Це чаклун! — загудів П’ятнастка.

— Ми чаклунів