Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Спокійно, хлопці, — сказала дівчина. — Він хоче зі мною порозмовляти, це не злочин. Ви розважайтеся далі. І без скандалів. Завтра — торговий день. Ви ж не хочете, щоб ваші вибрики завадили ярмарку, такій важливій події у житті милого містечка?

У тиші, що запала, пролунало тихе, паскудне хихотіння. Ківріл, усе ще недбало розкинувшись на лаві, сміявся.

— А бодай тобі, Ренфрі, — видавив напівкровка. — Важлива… подія!

— Заткнися, Ківріле. Негайно!

Ківріл перестав сміятися. Негайно. Ґеральт не здивувався. У голосі Ренфрі прозвучало щось дуже дивне. Щось, що асоціювалося із червоним відблиском пожежі на клинках, передсмертним виттям, іржанням коней і запахом крові. Іншим теж щось подібне уявилося, бо зблідла навіть засмагла пика Тавіка.

— Ну, біловолосий, — перервала тишу Ренфрі. — Вийдемо до більшого залу, долучимося до війта, із яким ти сюди прийшов. Він, напевне, також хоче зі мною порозмовляти.

Кальдемейн чекав біля шинквасу, а, побачивши їх, перервав тиху розмову з корчмарем, випростався і схрестив руки на грудях.

— Слухайте, панянко, — сказав твердо, не гаючи часу на обмін пустими ґречностями. — Я знаю від оцього-от відьмака з Рівії, що вас привело до Блавікену. Судячи з усього, ви плекаєте образу на нашого чародія.

— Може. І що з того? — запитала тихо Ренфрі, також не дуже ґречним тоном.

— А те, що для таких образ є міські чи каштелянські суди. Хто за образу в нас на Лукомор’ї залізом хоче мститися, той уважається звичайним розбійником. А ще те, що або ви рано-вранці заберетеся геть із Блавікену разом зі своєю чорною компанією, або я вас у яму посаджу, пре… Як воно називається, Ґеральте?

— Превентивно.

— Власне. Зрозуміли, панянко?

Ренфрі встромила руку в гаманець на поясі й дістала складений у кілька разів пергамент.

— Прочитайте це, війте, якщо ви грамотні. І більше не називайте мене «панянко».

Кальдемейн узяв пергамент, читав довго, потім мовчки подав Ґеральту.

— «До моїх комесів, васалів та вільних підданих, — прочитав відьмак уголос. — Усім і кожному сповіщаю, що Ренфрі, крейденська княжна, перебуває на нашій службі й мила нам, тож гнів наш накличе на себе будь-хто, якщо їй перешкаджатиме. Одон, король…» «Перешкоджати» пишеться інакше. Але печатка схожа на автентичну.

— Бо і є автентичною, — сказала Ренфрі, вириваючи пергамент. — Її поставив Одон, ваш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як воно пишеться. Наслідки можуть виявитися сумними. І не саджатимете, мосьпане війте, мене до ями. І не називатимете мене панянкою. Жодного закону я не порушила. Поки що.

— Якщо порушиш його хоча б на п’ядь, — Кальдемейн виглядав так, ніби хотів сплюнути, — кину в яму разом із твоїм пергаментом. Клянуся всіма богами, панянко. Ходімо, Ґеральте.

— Із тобою, відьмаче, — Ренфрі торкнулася Ґеральтового плеча, — ще кілька слів.

— Не спізнися на вечерю, — кинув війт через плече. — Бо Лібуша розсердиться.

— Не запізнюся.

Ґеральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном із вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився у небесно-зелені очі дівчини.

— Я чула про тебе, — сказала та. — Ти Ґеральт із Рівії, біловолосий відьмак. Стреґобор — твій приятель?

— Ні.

— Це полегшує справу.

— Не дуже. Не маю наміру лишатися осторонь.

Очі Ренфрі звузилися.

— Стреґобор завтра помре, — сказала вона тихо, відкидаючи з чола нерівно підрізане волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.

— Якщо, точніше, перш ніж Стреґобор помре, помруть іще кілька осіб. Іншої можливості я не бачу.

— Кілька, відьмаче, це скромно сказано.

— Щоб мене налякати, потрібно щось більше, ніж просто слова, Жулано.

— Не називай мене Жуланою. Я того не люблю. Річ у тому, що я бачу іншу можливість. Варто було б це обговорити, але що ж. Лібуша чекає. Вона хоча б ладна, та Лібуша?

— Це все, що ти хотіла мені сказати?

— Ні. Але зараз іди вже. Лібуша чекає.

ІV

Хтось був у його кімнаті на горищі. Ґеральт знав про це ще до того, як наблизився до дверей, відчувши ледь чутну вібрацію медальйону. Задув каганець, яким присвічував собі на сходах. Вийняв кинджал із-за халяви, сунув за пояс. Натиснув клямку. У кімнаті було темно. Не для відьмака.

Він переступив поріг удавано повільно, сонно, неквапливо зачинив за собою двері. Наступної секунди скочив, сильно відштовхнувшись, щучкою, навалився на людину, яка сиділа у нього на ліжку, притис до постелі, ліве передпліччя всадив під підборіддя й потягнувся за кинджалом. Не дістав його. Щось було не так.

— Початок цілком непоганий, — глухо проказала вона, нерухомо лежачи під ним. — Я розраховувала на це, але не думала, що ми так швидко опинимося у ліжку. Забери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти.

— Це я. Слухай, є дві можливості. Перша: ти злізеш з мене, і ми порозмовляємо. Друга: залишимося у тій позиції, але тоді я хотіла б принаймні зняти чоботи.

Відьмак вибрав перше. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся та спідницю.

— Запали свічку, — сказала. — Я не бачу у темряві, як ти, а люблю бачити свого співрозмовника.

Вона підійшла до столу, висока, худа, гнучка, усілася, витягнувши перед собою ноги у високих чоботях. Не мала на виду жодної зброї.

— Маєш щось випити?

— Ні.

— Тоді добре, що я принесла, — засміялася вона, ставлячи на стіл дорожню баклагу й два шкіряні кубки.

— Уже майже північ, — холодно сказав Ґеральт. — Може, перейдемо до справи?

— Зараз. Ось, пий. Твоє здоров’я, Ґеральте.

— Навзаєм, Жулано.

— Мене звати Ренфрі, хай тобі грець, — скинула вона голову. — Дозволяю тобі випускати княжий титул, але припини звати мене Жуланою!

— Тихіше, перебудиш увесь дім. Чи я нарешті довідаюся, навіщо ти залізла сюди у вікно?

— Якийсь ти нетямущий, відьмаче. Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб це з тобою обговорити, я лізла по дахах, наче кицька навесні. Цінуй.

— Ціную, — сказав Ґеральт. — Тільки от не знаю, яка користь із такої розмови. Ситуація ясна. Стреґобор сидить у чародійській вежі, щоб його дістати, ти мусила б організувати облогу. Якщо ти це зробиш, твій ґлейт тобі не допоможе. Одон тебе не захищатиме, якщо ти відкрито порушиш закон. Війт, варта, весь Блавікен виступить проти тебе.

— Якщо весь Блавікен виступить проти мене, то страшенно жалкуватиме. — Ренфрі посміхнулася, показавши хижі білі зуби. — Ти ж бачив моїх хлопців? Запевняю, своє ремесло вони знають. Уявляєш, що станеться, як дійде до бійки між ними й тими телятками з міської варти, які на кожному кроці перечіплюються об власні алебарди?

— Ти, Ренфрі, вважаєш, що я у такій битві стоятиму