Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

І мало не заходився розповідати про Понтія Пилата, однак стримався, розуміючи, що жінці оповіді ці ні до чого, що все одно допомогти йому вона не може.

Вимитому Іванові Миколайовичу відразу було видано абсолютно все, потрібне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але й на тому не край: відчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її й запитала:

— Що бажаєте надіти — халатика чи піжамку?

Прикріплений до нового житла примусово, Іван ледь руками не сплеснув від зухвалости жінки й мовчки тицьнув пальцем у піжаму з пунсової байки.

Відтак Івана Миколайовича повели пустим і беззвучним коридором і привели до величезних розмірів кабінету. Іван, вирішивши ставитися до усього, що є в цьому на диво обладнаному будинку, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет «фабрикою-кухнею»[158].

Й було за що. Тут стояли шафи й скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лямпи з сяючими кльошами, без ліку склянок, і газові пальники, й електричні дроти, і зовсім нікому незнайомі прилади.

У кабінеті коло Івана заходилися троє — дві жінки й один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели у закуток, за столик, з явною метою про дещо його розпитати.

Іван став обмірковувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лямпи й хитромудрі витребеньки, й усі їх ік чортовій бабуні перетрощити й таким чином виявити свій протест за те, що його затримано марно. Але сьогоднішній Іван істотно вже відрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: може статися, вони закоріняться в думці, що він шалений божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: зразу ж почати розповідь про консультанта й Понтія Пилата. Однак учорашній досвід показав, що цьому оповіданню не вірять або розуміють його якось перекручено. Тому Іван зрікся й цього шляху, вирішивши обрати третій: замкнутися в гордовитому мовчанні.

Повністю цього здійснити не вдалося і, з волі чи з неволі, доводилось відповідати, хоча й скупо й похмуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть усе щодо його минулого життя, аж до того, коли та як він хворів на шкарлятину, років з п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, її перегорнули, й жінка в білому перейшла до опитування про Іванову рідню. Починалась якась морока: хто вмер, коли та на що, чи не пив, чи не хворів венеричними хворобами, й усе в такому роді. Наостанок попросили розказати про вчорашню подію на Патріярших ставах, але дуже не набридали, з повідомлення про Понтія Пилата не чудувалися.

Тут жінка поступилася Іваном чоловікові, і той заходився коло нього інакше й ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився Іванові в очі, світячи до них якоюсь лямпою. Потім на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили йому ручкою молоточка якісь знаки на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, через що ноги Івана підскакували, кололи пальця й брали з нього кров, кололи в ліктьовому суглобі, надівали на руки якісь ґумові браслети…

Іван лише гірко всміхався подумки й розмірковував про те, як воно все безглуздо й чудно вийшло. Це ж подумати! Хотів застерегти усіх від небезпеки, якою загрожує невідомий консультант, збирався його спіймати, а домігся лиш того, що потрапив до якогось таємничого кабінету для того, щоб розповідати усякі дурниці про дядька Федора, який пив у Волоґді запоєм. Нестерпне безглуздя!

Нарешті Івана відпустили. Його відпровадили назад до своєї кімнати, де він отримав філіжанку кави, два яйця нам’яко й білий хліб з маслом.

З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного у цьому закладі й вже від цього головного домогтися й уваги до себе, і справедливости.

І він дочекався його, й дуже скоро, після свого сніданку. Несподівано розчинилися двері до кімнати Івана, і до неї увійшло безліч народу в білих халатах. Поперед усіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима й чемними манерами. Увесь почет виказував до нього знаки уваги й пошани, і вхід його вийшов тому дуже урочистим. «Як Понтій Пилат!» подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурета, а всі залишилися стояти.

— Доктор Стравинський[159], — відрекомендувався той, хто сів, Іванові й поглянув на нього приязно.

— Ось, Олександре Миколайовичу, — неголосно сказав хтось в охайній борідці й подав головному кругом списаний Іванів аркуш.

«Цілу справу зшили!» — подумав Іван. А головний обвиклими очима пробіг аркуш, пробурмотів: «Угу, угу…» і обмінявся з оточенням декількома фразами маловідомою мовою.

«І латиною, як Пилат, говорить…» — сумно подумав Іван. Тут одне слово примусило його здригнутися, і це було слово «шизофренія», — о лихо, вже вчора вимовлене клятим іноземцем на Патріярших ставах, а сьогодні повторене тут професором Стравинським.

«Навіть і це знав!» — тривожно подумав Іван.

Головний, здається, поклав собі за правило погоджуватися з усім і радіти з усього, хоч би що казали йому з оточення, і виказувати це словами «славно, славно…»

— Славно! — сказав Стравинський, повертаючи комусь аркуша, і звернувся до Івана: — Ви — поет?

— Поет, — похмуро відповів Іван, і вперше раптом відчув якусь непоясненну відразу до поезії, і згадані ним зараз-таки свої власні вірші здалися чомусь неприємними.

Наморщуючи лице він, своєю чергою, запитав Стравинського:

— Ви — професор?

На це Стравинський запобігливо-чемно схилив голову.

— І ви — тут головний? — казав далі Іван.

Стравинський і на це вклонився.

— Мені з вами треба говорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.

— На це я й прийшов, — озвався Стравинський.

— Річ от у чому, — почав Іван, відчуваючи, що прийшов його час, — мене тут у божевільні пошили, ніхто не хоче мене слухати!..

— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно й заспокійливо сказав Стравинський, — і в божевільні вас шити нікому не дозволимо.

— То слухайте ж: учора увечері я на Патріярших ставах зустрівся з таємничою особою, іноземцем не іноземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пилата.

Почет безмовно й не ворухнувшись слухав поета.

— Пилата? Пилат, це — котрий жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, спитав Стравинський.

— Той самий.

— Ага, — сказав Стравинський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?

— Оце ж саме його вчора при мені й зарізало трамваєм на Патріярших,