Читати книгу - "Мáліна"

чи хочете Ви мене слухати далі, Ваш час настільки обмежений, та й шпальта в газеті також, — це ж безконечне приниження, треба спускатися вниз, не йти догори чи виходити з дому на вулицю, до людей, це ж просто ганьба, це щось неможливе, для мене це неосяжне, як можна дійти до таких пишномовних висловлювань. Кому можна довірити тут будь-яке завдання, чого досягти через місію! Я не можу собі цього уявити, мене це гнітить до краю. Хоча, може, Ви мали на увазі адміністрацію чи архівацію? Ми розпочали цю справу стосовно палаців, музеїв та замків, наш некрополь уже досліджений, обвішаний етикетками, до найменших деталей описаний на табличках, вкритих емаллю. Ми раніше не мали ніколи стовідсоткової певності, котрий палац Траутсона, а котрий Строцці, де міститься шпиталь Св. Трійці, і що за історію має, а тепер даєш собі раду без особливих знань і без усіляких екскурсоводів, а близькі знайомства, які необхідні були, щоб потрапити до палацу Пальфі чи до корпусу Леопольда у Гофбурзі[186], вже не потрібні, потрібно було лише зміцнити адміністрацію.

(Зніяковіле покашлювання пана Мюльбауера).

Сама я, звичайно, проти всякого управління, проти тієї всеосяжної бюрократії, під контроль якої потрапило все, від людей з усіма їх виглядами, до колорадських жуків з усіма подобами, прошу в тому не сумніватися. Однак йдеться тут про щось інше, про управління культове царством мертвих; я не знаю, на підставі чого Ви або я мали б гордитися, намагатися ще привернути до себе увагу цілого світу, фестивалями, фестивальними тижнями, тижнями музики, ювілейними святами, днями культури, світ зробив би найкраще, якщо б навмисно геть відвернувся, щоб не злякатись, бо в нього могли б відкритися очі на те, що на нього чекає, це в кращому разі, і що тут тихіше, що потаємніше працюють наші могильники, що замаскованіше все відбувається, що тихіше усе розігрується та мовиться до кінця, то сильнішою, певно, стає справжня цікавість. Духовна місія Відня — це його крематорій[187], бачите, ми все-таки відшукали цю місію, варто лише розговоритись достатньо, але ліпше про це мовчати, бо тут, у найвразливішому місці, цей вік надихнув кілька душ полум’яних, щоб спалити їх потім, щоб вони могли згодом вплинути на людей, та я все питаю себе, Ви, звісно, теж, чи не веде часом кожен вплив до нової незгоди…

(Зміна стрічки. Пан Мюльбауер одним духом осушує склянку).

Питання 6-е: ……? (Вдруге. Повторення).

Відповідь: До душі мені завжди був вислів Дім Австрія, бо він ліпше, ніж усі вирази, мені не раз пропоновані, давав зрозуміти природу моєї прив’язаності. Напевно, я жила в цьому домі за різних часів, бо пригадую себе часто на вуличках Праги чи у порту У Трієсті, мрію богемською, словенською та боснійською мовами, я завжди була вдома у цьому домі, та не маю тепер ні найменшого побажання поселитися в ньому іще раз, у домі, витвореному із мрій, хіба що вві сні, отримати його у володіння, пред’явити свої права, бо мені дістались ці землі коронні, це я зреклася престолу, зложила найстарішу корону в церкві Ам Гоф[188]. Уявіть лиш собі, після обох останніх воєн новий кордон мав пройти щоразу центром села Ґаліція. Ґаліція, яка окрім мене, невідома нікому, яка для інших людей нічого не значить, якої ніхто не відвідує, якою ніхто не захоплюється, завжди потрапляла під розчерк пера на штабних картах військових союзників; та в обох випадках, щоразу з інших причин, вона залишалась при тому, що сьогодні зоветься Австрією, кордон — лише в кількох кілометрах звідти, в горах, а влітку 1945-го дуже довго не могли прийняти остаточного рішення, мене туди вивезли в евакуацію і я намагалась вгадати, що буде зі мною в майбутньому, чи зачислять мене до словенців у Югославії, а чи до каринтійців у Австрії; шкодувала, що не вважала на уроках словенської, бо французька давалася легше, навіть латина видавалась мені цікавішою. Ґаліція, звичайно, завжди залишилася б тією ж Ґаліцією, байдуже, під будь-яким прапором, і ми не робили з того собі жодних проблем, оскільки ніколи не думали про жодні експансії, у родині завжди про це говорили: коли все скінчиться, поїдемо до Ліпіци, маємо ще відвідати тітку у Брно, що там сталося з нашими родичами у Чернівцях, у Фріулі повітря ліпше, ніж тут, коли виростеш, то поїдеш до Відня та Праги, коли виростеш…

Я хочу сказати, що ми завжди спокійно і апатично приймали реальні факти, нам було абсолютно байдуже, до яких країн перейшли, чи перейдуть ті чи інші місцевості. Однак до Праги я їхала з іншими почуттями, ніж до Парижу, тільки у Відні жила я щоразу власним життям, хоч не реальним, але і не марним, тільки в Трієсті не чулась чужинкою, та з часом мені стає це чимраз байдужішим. Хоча це не є украй доконечним, але я хотіла б колись, і то, якомога швидко, напевно, ще цього року, поїхати до Венеції, яку ніколи не осягну.

Питання 7-е: ……?

Відповідь: Гадаю, що все це — помилка, могла б розпочати знову і дати Вам докладнішу відповідь, якщо тільки матимете до мене терпіння, а якщо при тім знову з’явиться помилка, то принаймні, буде новою. Ми не можемо більше нагнітати збентеження, нас же ніхто не слухає, десь у іншому місці зараз теж хтось ставить питання і хтось дає відповідь, метою яких є ще дивніші проблеми, щодня замовляють їх на наступний день, проблеми вигадують і пускають відразу в обіг, проблем, як таких, немає, про них лиш говорять, та саме тому про них і говорять. Я також чула лише про проблеми, інакше не мала б жодних, ми могли б з Вами просто сидіти, склавши руки, та й пити, було б то не зле, чи не так, пане Мюльбауер? Але ж уночі й самотою люди ведуть ератичні[189] свої монологи, які не зникають, бо людина — це темна істота, вона належить собі лиш у темряві, а вдень повертає до рабства. Ви зараз мій раб, та й мене Ви зробили своєю рабою, Ви невільник своєї газети, яка, радше, не повинна була б називатись НАХТАУСҐАБЕ, Ваша рабськи залежна газета для тисяч рабів…

(Пан Мюльбауер натискає на кнопку й вимикає магнітофон. Я не чула, щоб він сказав: дякую Вам за розмову. Пан Мюльбауер надзвичайно розгублений, він готовий повторити це інтерв’ю, навіть вже завтра. Якби тут була панна Єлінек, я знала б, що відповісти, — що я