Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

А тепер, після цього відступу, ми повернемось до нашої історії.

РОЗДІЛ IX

А страв із птиці й риби довгий ряд

Поширював чудовий аромат;

І, сівши згідно з чином і бажанням,

Всі тішились приємним сподіванням

Сигналу, щоб зайнятися жуванням.

«Геліогабаліада»

Їдальня, куди мосьє Лекуа ввів Елізабет, була за дверми, прикрашеними урною, що нібито містила прах Дідони. Ця кімната була велика й добре спланована, але в умеблюванні спостерігалася та сама строкатість, що і в залі. Навколо важкого стола, накритого скатертиною, стояло дванадцять зелених дерев'яних крісел, із сидіннями, оббитими тією ж тканиною, з якої була пошита спідниця Ремаркабль. На стіні висіло величезне дзеркало у позолоченій рамі, а в каміні весело палали кленові оцупки.

Суддя одразу це завважив і трохи роздратовано кинув Річардові:

— Скільки разів я забороняв опалювати дім цукровим кленом! Мені боляче дивитись, Річарде, як цей сік виділяється на вогні. Власник таких лісів, як оце в мене, повинен бути взірцем своїм людям, бо ж вони й так вирубують ліс, немовби він невичерпний. Коли так далі піде, у нас через двадцять років зовсім не буде палива.

— Не вистачить палива на цих горбах, братику Дюк? — глузливо вигукнув Річард. — Палива! Ти ще скажи, нібито риба в озері переведеться через те, що я збираюсь, як відтане земля, відвести два чи три струмки до селища. А втім, ти завжди був диваком у таких речах, Мармедюку.

— Яке ж це дивацтво? — серйозно заперечив суддя. — Яке ж дивацтво — засуджувати те, що ці перлини лісу, ці неоціненні дари природи, джерело достатку й багатства, безжалісно палять у печах? Ні, як тільки зійде сніг, я неодмінно споряджу людей на пошуки кам'яного вугілля.

— Вугілля? — перепитав Річард. — Який дурень буде длубатися в землі, коли для того, щоб зібрати бушель зерна, йому потрібно викорчувати на ділянці стільки дерев, що палива вистачить на рік? Годі, Мармедюку, довірся мені в цих справах, бо я маю до них природний хист. Це я наказав розпалити камін, — і смію думати, що зробив незле, — щоб моя мила кузина Бесс швидше зігрілась.

— Це єдине, що може тебе виправдати, Діку, — мовив суддя. — Але, панове, ми примушуємо вас чекати. Елізабет, дитинко, сідай на місце господині. Річард, я бачу, вирішив позбавити мене клопоту розрізати індичку, бо вже сів навпроти тебе.

— Аякже! — вигукнув Річард. — Кому ж іще це зробити, як не мені? Адже ніхто краще за мене не розріже індичку чи й гусака. Містере Грант! Де ж містер Грант? Чи не зволите ви прочитати молитву, сер? Уже все захололо. В таку погоду досить тільки зняти страву з вогню, як вона замерзає. Містере Грант, прочитайте, будь ласка, «Благословен господь, що посилає нам хліб наш насущний…». Сідайте, сідайте, прошу вас! Що ти бажаєш, кузино Бесс, крильце чи грудинку?

Але Елізабет ще не сіла й не вирішила, чого б їй хотілося. Вона весело оглядала стіл, заставлений різноманітними стравами. Батько перехопив її погляд і мовив, усміхаючись:

— Бачиш, дитинко, усе це ми завдячуємо вмінню Ремаркабль вести хатнє господарство. Вечеря справді чудова, можна й велетня нагодувати.

— О! — відгукнулася Ремаркабль. — Я дуже рада, що суддя задоволений, тільки боюся, може, соус передержала… Хотілося зробити все якнайкраще — це ж Елізабет приїздить!

— Моя дочка вже доросла — від цієї хвилини вона господиня дому, — відказав суддя. — І я вимагаю, щоб усі, хто тут живе, називали її міс Темпл.

— Чи ти ба! — вигукнула Ремаркабль, трохи злякавшись. — Чи це чувана річ, щоб молодих дівчат називали «міс»? Якби ж то суддя мав дружину, то, звісно, я б величала її місіс Темпл, а…

— … хоч я маю тільки дочку, — урвав її Мармедюк, — все ж прошу надалі називати її тільки міс Темпл.

Суддя не на жарт розсердився, а що в такі хвилини сперечатися з ним було небезпечно, то хитра економка змовчала. І тут до їдальні увійшов містер Грант, і все товариство сіло до столу. З огляду на те, що сервірована вечеря була за модою тієї епохи і гостям подавали звичайні тоді страви, ми коротко її змалюємо.

Стіл був застелений чудовою камчатною скатертиною і заставлений тарелями й мисками із справжньої китайської порцеляни, що у ті часи в Америці вважалося неабиякою розкішшю. Ручки сталевих ножів і виделок були зроблені із слонової кістки. Все свідчило про багатство Мармедюка й було не тільки зручне, але й елегантне. Що ж до того, які страви подавати і як їх розставити, тут уже вирішувала Ремаркабль. Перед Елізабет стояла величезна смажена індичка, а перед Річардом — варена. Посередині стола височіли два великі срібні судки, а навколо них — чотири миски: в одній була печеня із сірих білок з приправою, у другій — смажена риба, в третій — риба варена, а в четвертій — дичина. Між мисками й індичками з одного боку лежав величезний шмат смаженої ведмежатини, а з другого — варена бараняча нога. Все те м'ясиво було пересипане найрізноманітнішими овочами, які тільки родили в цьому краї і які можна було добути в цю пору. На чотирьох кутах стояли тарелі з печивом. На одній були якісь химерні верчики, що називалися «горіховими». На другій насипано чорних коржиків, що колір свій завдячували патоці й заслужено називалися «солодким печивом»; то була вершина кулінарного мистецтва Ремаркабль. На третій лежали «імбирні карти», а на четвертій — «сливове печиво», назване так через безліч чорносливу, що стирчав із твердої маси, кольором дуже з ним схожої. У проміжках між чотирма соусниками, наповненими густою рідиною сумнівного кольору, стояли темні грудки якоїсь невідомої речовини, що на неї Ремаркабль казала «зацукровані фрукти». Біля кожної тарілки, переверненої догори денцем, на якому лежали схрещені ніж і виделка, стояла інша, трохи менша, із шматком пирога, начиненого всякою всячиною: скибочками яблука й гарбуза, м'ясним фаршем і журавлиною. Повсюди, де тільки можна було щось примостити, стояли карафки з бренді, ромом, джином і вином, глеки з пивом, сидром і один — з гарячим грогом. Дарма що стіл був чималий, а важко було знайти місцинку, де б визирала дорога камчатна скатертина — так щільно він був заставлений мисками, пляшками, тарелями й соусниками. Коли накривали стіл, то, очевидно, більше думали про кількість їжі, а не про порядок і вишуканість.

Проте і для гостей, і для господаря це, певно, не було чимсь незвичним, бо всі почали їсти з апетитом, віддаючи належне смаку й майстерності Ремаркабль. Правда, така увага до їжі з боку