Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

* * *

Ми народимо дітей і житимемо тисячу літ.

* * *

Старший мій брат Несміян, вважаючи, що спалив мене разом з усіма невпокореними плютянами, вжахнувся содіяного і пішов у чорноризці замолювати страшний гріх перед милосердним богом.

А коли б знав, що не спалив мене, що я живий і став смердом, то скривився б зневажливо чи помолився за мою грішну душу? А може, позаздрив би моїй невпокореності, бо краще бути голодним горобцем під холодною стріхою, ніж райською пташкою в золотій клітці.

Він надяг чорну рясу і чорний куколь на знак вічної жалоби перед недосконалістю світу, і все відтоді мало бути чорне довкола нього і перед його очима, хіба що тьмаво біліли при свічках харатьї літописів, у які він заносив важливі події в житті Києва і князя. Запише він про війну Володимира з печенігами і про білгородський кисіль, а тоді цілих сімнадцять літ будуть пустими і «ничто же бысть», тільки значитимуться смертями жон Володимирових — Рогніди, Мальфріди, а тоді й царгородської Анни, щоб насамкінець все завершилося смертю самого князя.

Може, й згодом брат мій Марко, живучи віки, як і я, впише в нові книги слова з тих давніх літ, про які вже ні знання, ні згадки, знов про те, чого ми зазнали з своїм великим князем: «Анна содействовала к утверждению мысли о постоянном местопребывании князя, о водворении и установлении, Владимир теперь жил в Киеве, не думая о походах, дух норманский, дух движения, через сто двадцать лет после Рюрика, в четвертом колене, родившемся на Руси, стихнул и сам по себе».

* * *

Відтоді наші володарі й повелителі сидітимуть камінно і коли й не в Києві, то в Москві.

* * *

Молодший мій брат Марко, хоч теж у чорному, вже давно нічого не пише, бо пишуть йому помічники, або ті, кого в Америці звуть «спічрайтери». Чорні в нього не костюми (він рідко й не дуже охоче їх надягає), а машини, на яких його возять, мов каліку. Всі його машини: «Волги», «Чайки», броньовані ЗІЛи — неодмінно чорного кольору, і він сам не знає, чому це так, як не знає й того, чому цілий мільйон начальників і начальничків, здорових, повних сили чоловіків, возять у машинах, мов калік, так ніби вони нездатні навчитися немудрого водійського вміння. Державою якось керують, а звичайною машиною на чотирьох колесах — не вміють.

Я питав Марка:

— Ти мені скажи: чому тебе повинні возити неодмінно в чорних машинах?

— В чорних! Не помітив.

— Не придурюйся! Тепер, може, й справді не звертаєш уваги, а коли з комсомольців перестрибував у партійні керівнички, про що мріяв? Про різнокольорові телефони і про чорну машину?

— Це несуттєво. Ти завжди чіпляєшся до дрібниць. Положено — от і все. Держава ми чи ні? А в державі повинен бути порядок. Поки молодший був, я теж, як оце ти… їздив по областях, ну, там само собою зрозуміло… Але от поїхав по районах, зовсім недалечко від Києва. Богуслав, Тараща… Ну, передові господарства, зустріч з активом, обід — все як слід. А тоді ведуть мене — закритий кінозал для начальства. Який закритий, де, від кого? В маленькому райцентрі, де знають усіх собак, не те що начальників? Ну, я там сказав усе, що думав, а в Києві здійняв бучу: перевірити по всій Україні, по всіх районах, повсюди — і все позакривати! А мене викликав Шелест, обсипав вставними словами й реченнями і популярно пояснив, хто я такий. Мовляв, у тебе на дачі персональний кінозал з кіномеханіком є? Є. Де він узявся? Може, впав з неба? Ні. Москва дозволила. Думаєш, тільки тобі одному дозволила? Не думаєш? То сиди й не рипайся.

— і ти сів і сидів?

— Всі сиділи й не рипались.

— Ну, гаразд, це при Шелесті. А при Щербицькому?

— А що при Щербицькому? Москви ж не перенесли до Америки або до Африки. Москва на своєму місці, і все незрушне.

— Ти гірший за смерда, — сказав я, не приховуючи зневаги, — і мені соромно мати такого брата.

Він образився і від хвилювання навіть став гарькати:

— Тобі аби мене скомпрометувати! Смерди — це ще в Київській Русі!

— Смерди й то були кращі! Їх усі товкли, всім вони вимушені були коритися, зате вони міцно сиділи на землі, трималися за неї, а за що тримаєшся ти? За свою посаду?

— Ми слуги народу. День і ніч працюємо для народу і тільки для народу!

— А де той народ? Що він і який він? Згадав ти сам про Київську Русь. Тисяча років задокументованої київськими літописцями історії, вже не кажучи про тисячоліття глибші — до скіфів, кіммерійців, греків і навіть шумерів. А де наша історія? Розсмикали, перепаскудили, затоптали в бруд і ницість царі, псарі, писарі, а ви мовчали, згідливо нагинали свої шиї, жалюгідні підхлібники, надуті балакуни, нікчемні підтакувачі-відтакувачі. Кому ви поклоняєтесь? Всіма вами володарює страх. Страх безплотний, мовби й неіснуючий, тільки його символ, сама ідея страху. Не важать імена, обличчя, постаті. Ви міняєте над столами в своїх кабінетах казенні портрети і ніколи, жодного разу на них не споглянете. Колись на іконах люди знали все: лик, облачення, оклад. Про все могли сказати. А що ви можете сказати про черговий портрет чергової безликості над вашими столами? Смерди! Смерди!

— Я не буду гарькати, — дерев’яним голосом промовив Марко, — буду гранично відвертим: тебе рятує тільки те, що ти — мій рідний брат.

Вік XVII

ВВЕДЕННЯ ДРУГЕ

КОЗАК

Після цього дня не можна було ані землю зрушувати, ані білизну бити праником, ані прядиво бити на бительні або на терниці, щоб не придушити душу.

(Народний звичай)

Я живу між братами, як між віками. Старші, молодші, знов старші, вищі сили з мудрою передбачливістю тасують черговість наших народжень, але імена залишаються завжди ті самі: я — Миколай, кожен з моїх братів — Марко, — в цьому впертому повторюванні запорука вічності, та водночас і загроза незгоди. Бо незгода виникає найчастіше тоді, коли люди набридають одне одному, набридати ж вони можуть навіть іменами своїми.

Марко набридав мені не своїм іменем, а маскою бундючності, яку виставляв не тільки перед усіма людьми, які не могли знати, що ховається за тою маскою, але й перед рідним братом.

Цього разу він приїхав до мене розгублений і покірливий, як у дитинстві. Мене здивувала ця покірливість, а ще більше те, що він приїхав, порушивши мою заборону. Марко