Читати книгу - "Дніпрові пороги"

Після того на дачі Ланова виникли «деревня» Михайлівка «хутори» Вільнянський, Михайлин і Миколин.

Після смерті генерал-майора і обер-коменданта Олександрівської кріпости М. Я. Ланова 1788 року лишилась його вдова Євдокія Михайлівна Ланова, в якої було два сини — гвардії корнет Іван, 24 років, і гвардії-сержант Олександр, 20 років, та 20 кріпацьких дворів з населенням 61 душа чоловіків і 68 жінок. У другій половині 1795 року вдова Ланова продала 2200 дес. землі на верховині річки Вільної колезькому реєстраторові Григорієві Семеновичеві Кривобокову і 6865 дес. 174 саж. коло «деревні» Миколаївки Лановки харківському поміщикові-поручикові Василеві Михайловичеві Абазі.

«В деревне Николаевке-Лановке били: господский двор со всеми службами, в котором строения: дом о восьми покоях, с печами алебастровими, убран в середине обоями, панелями й карнизами, с двойными вязанннми дверьми, столярной работы, с медными замками, вполне меблированный: 4 больших одномер-ных зеркала красного дерева с позолотою; столи, комоди, шкафи, также красного й черного дерева, железные двойные кровати с приборами, канапе, кресла, стулья, росписнне шкафы; три флигеля — для приказчиков, для мадамы й людской; кухня, баня, комора хлебная, ледник с рубленою коморою, каретний сарай, конюшня, скотный й овчарный двори с избами, два сарая для птиц, мельница на Днепре об одном поставе на ходу, господский сад с разними деревьями, два фиговых дерева в кадке й 25 подданнических изб; хлеб й сено в стогах й скирдах, скот, овци, кози, птица разная й 48 колодок пчел. К сея описи генерал-майорша Ланова руку приложила».

Так, більш як сто років тому на березі Дніпра, коло Вільного порога, була багата панська садиба з повним хазяйським обзаводом. Що ж тепер тут замість тієї садиби?

Там, де колись високо вгору підносились панські хороми, де на обширному дворищі було повно худоби, птиці, бджоли, де на токах земля стогнала од множества стогів хліба, де життя людське клекотіло, як той кип'яч у величенному казанищі, там тепер нема того нічого й на признаку; перед очима людини дикий, пустинний, скелястий, сумний берег, а на ньому, між щілинами скель, кубла чорного, страшного, отрутного гаду…

Спускаючись вниз по Дніпру од Великого Дубового острова, теж Абазина-Льовшина, можна побачити сперше підводну скелю Моргун, яку дуже не люблять лоцмани; потім того кілька хат німецької колонії Кронсвайд на правому березі Дніпра, а на лівому балку Осокорівку і скелястий, випертий дуже в Дніпро ріг, а за рогом село Маркусівку. Той ріг так і зветься в місцевих селян Рогом, або Кутом. Скеляста середина того Рогу підноситься вгору на 40–50 ф. вище рівня річки; східна частина його остільки знижена, що, як висока буває весняна вода, туди йде плин води, і тоді той ріг, охоплений водою, робиться островом в декілька десятків десятин. То є так званий Маркусів острів.

На «Участку Днепра № 15, составленному по исследованиям днепровской описной партии в 1881 г., под руководством полковника Поликарпова», Маркусів острів поставлений нижче Пурисова острова. На «Плане порожистой части р. Днепра 1917–1923 гг.» Марку сів острів стоїть зразу нижче Льовшина острова.

За виміром 1881 року він має 1 верст. 270 саж. завдовжки і 220 саж. завширшки. Він увесь піскуватий, опріч кам'яної голови; на ньому росте осокорняк та лоза; взагалі рослинність на острові вбога.

На одну верству нижче Великого Дубового, тобто Льовшина острова, стоїть острів Вербовий, показаний на «Плане части реки Днепра» Арапова 1780 року, а також у віце-адмірала Пущіна, академіка Лерберга, дослідувача Бухтієва. Місцеві рибалки звуть його Вербовий і Кам'януватий. Але на «Плане части реки Днепра» Арапова Вербовий острів стоїть окремо, а Кам'януватий окремо; Кам'януватий менший на половину од Вербового; він зразу за Вербовим, не далі як на 30 саж. нижче од нього. Це буде якраз теперішній Голий острів.

За старими вимірами, Вербовий острів мав завдовжки понад верству, завширшки — чверть верстви, було там 26 дес. землі; середина його приходилась проти устя балки Осокорової; тепер острів нижче балки Осокорової; він має 337 саж. довжини, 30 саж. ширини, 30 ф. на «голові» і 15–20 ф. на середині найбільшої височини, а всієї площі не більш як 4 дес.

Чому ж він так зменшився?

Острів Вербовий, кажуть давні мешканці, в старовину був далеко довший, ширший і вищий, ніж тепер, але 1845 року у велику повідь всю рослинність його знесено, поверхню розмито, і для пам'яти нащадкам лишилась тільки скеля.

На острові Вербовому протягом усіх літніх місяців гуляє худоба; там для неї «всегдашнє тирло», через що на ньому з рослин тільки й є обгризений й забитий осокорняк.

Вербовий острів та Кичкас — це останнє місце плавання через пороги для кодацьких та кам'янських лоцманів: тут їх уже заміняють «судопроводчики-литвини», тобто білоруси. Споконвіку піскуваті одмілі острова Вербового та протилежного правого берега Кичкасу дають пристановище для плотів. Тут ціле літо мають стяги «хазяйщини», тобто будки на плотах горішніх іудеїв. Ціле літо чуєте тут товкотнечу, крик, лайку білорусів, чуєте запах деревової кори, люльки й поту.

На десять верстов од села Андріївки-Іваненкового, на високому лівому березі Дніпра, простяглась слобідка Маркусова, теж Павло-Кичкас. В ній дві головні вулиці і кілька тісних, покривлених провулків. Головна вулиця проходить через усю довжину слобідки і має не більш як одну верству. Населення слобідки українці. Історія слободи починається з 1781 року. Року 1781 говориться про «слободу Кичкас, иноді Кечкас у реки Днепра, при устье балки Кичкаски». Першим володарем її був генерал-поручик Павло Сергійович Потьомкін, якому дано на ранг дачу 12 000 дес. землі. Року 1782 слобода зветься Павло-Кичкас. Року 1784 од Потьомкіна маєток достався майорові Фалієву; 1786 року — надвірному совітникові Ситникову; 1787 року — надвірному совітникові Іванові Давидовичеві Зоммерові; 1796 року — секунд-майорові Іванові Семеновичеві Шульцу, а 1798 Емануїлові Маркові, од якого й вийшла назва слободи Маркусова.

За управителя маєтку Марка був пан Куріка, про якого не раз згадували місцеві діди давнього віку. «Після запорожців багато тут землі було, а людей мало, то й став він приймати до себе сіромах:

«Йдіть, каже, хлопці, до мене жити; хто хоче, бери плуг, воли — роби, хто не хоче — пий горілку». Попервах добре жилось у панів: подати не платили, од некрутчини одозволяли пани… Стала населяться слобода, стала сіромашня женитись. Як обжились люди, тоді вже пан не те задумав. Став він потроху до панщини прикручувати, а далі забігла якась бумага,