Читати книгу - "Симбалайн"

без милиць. Він підхопив мого портфеля, поніс його, мимоволі схопив мене за руку… Ми кілька разів зустрілися в його домі теж, до речі, восени, коли його батьки поїхали на село копати картоплю. Це було вдень, коли ніхто не хвилювався, що дитини немає вдома. Моя мати в гріб лягла, не знаючи, хто був моїм першим, вірніше, не хотіла знати. Бо в той час я їй кричала, що зустрічаюся з Ґоґою-інвалідом із сусіднього подвір’я, що ми вже все робимо. Це було для неї нереально, усе одно, ніби я «все робила» з якимось дядьком з базару, що возить продавати картоплю. Але вона таки відчула якусь потойбічну тривогу. Узяла всі трудові грамоти й медалі діда Льови й бабусі Олени і з тією ж відчайдушністю, з якою я пішла до Ґоґи, вона рушила в райвиконком і зуміла добитися, щоб нам дали двокімнатну квартиру на Сирці. Ми нарешті виїхали з того базарного закутка. А Ґоґа Циган був добре обізнаний в тих ділах... Коли ми перетнулися тоді, після того, як він відсидів, ми й ці справи згадали. Він казав, що його розбестили дівки по лікарнях та санаторіях. Я казала йому, що мої наступні були гірші за нього, і то була правда. Щоправда, з Ґоґою я соромилася ходити по вулиці, навіть не пішла з ним в кіно до Клубу трамвайників, куди він мене запросив. Він це відчув, і ми перестали зустрічатися. Хоч білу панну ми могли оберігати з ним разом. Але не склалося. Та під кабінетом гінеколога у студентській поліклініці я гордо ставала в чергу для жінок, а не для дівчат і згадувала Ґоґу добрим словом.

— Ну ти й даєш! Молодець! Зробила, як схотіла! На зло матері!

— Так, от тільки добре мені від того не стало. З кожним наступним романом я думала: і навіщо мені воно було потрібно? Краще б сиділа сама, читала книжки. У мене їх було багато…

— Кого, книжок чи романів? — питає Олег, а мені хочеться змінити його іронічний тон.

— Але з усіма було погано! Тільки з тобою мені нарешті добре!

Олег у відповідь не каже нічого, але по тому, як він пригортає мене, відчувається, що його схви­лювали мої слова. Ми довго мовчимо, нас трусить пропасниця нашого минулого. Чи могло воно бути спільним? Нарешті Олег заговорив:

— Чому я не звертав увагу на тебе, коли ти сиділа в барі «Львівському» з коктейлем «Янтар»? Чи ти завжди бувала там із якимось хлопцем?

— Та ні, частіше з дівчатами з університету. Але іноді з Вітькою, і таке бувало. Але ж ти запав на прибиральницю Альбіну! І не звертав уваги на дівчат у барі.

— Це правда, що вже брехати?

— І вона ж не для тебе почала так вульгарно фарбуватися, Ґоґа казав, що це почалося раніше, що він не знав, як змусити її припинити бути такою, як усі. Навіть якби не ти зі своїми джинсами Super Rifle, невідомо, чи зберіг би її Ґоґа Циган до зустрічі із судженим? Та й чи був для Альбіни той суджений?

— Але ж ти кажеш, Ґоґа Циган був нічого пацан? — Олег повертається до свого звичного тону.

— Він був такий добрий, такий співчутливий, просто дивовижно, але ж інтелектуальний рівень… От я й зраділа, коли побачила їх разом: Альбіні, яка майже не ходила до школи, не читала книжок, ніколи в театрі не була…

— А ми збиралися з нею піти на балет «Жизель», до речі. І навіть квитки до Театру опери й балету був узяв. На той день, коли в неї мав бути вихідний у барі. Вони довго лежали в одній з моїх чорних книжок.

Звичайно ж, ми з Олегом говорили не лише про Альбіну. Але це загадкове миле створіння таки поєднало нас! На радість своїм дітям я «з речами» перебралася на Лук’янівку до Олега. І ми почали знайомитися з дітьми одне одного.

— А ти шкодуєш, що ми запізно зійшлися! — знову жартує Олег, — Якби це сталося раніше, довелося б знайомитися з батьками, себто, як казала твоя подруга, з матьками!

Власне, з татусями ми також познайомилися, себто з батьком Олега і з моїм, який виплив із небуття незадовго до смерті моєї матері, вірніше її загибелі. Валюлю збила машина, коли вона самовіддано бігла до школи, несла моєму синові, уже старшокласнику, забутий удома бутерброд. Ми відвідали й цвинтарі: Берківці, де лягла моя мати в ногах у діда й бабусі, і Лук’янівське, де влаштувалася на вічний сон матуся Олега. Вона померла від раку горла, бо протягом усього життя дуже багато кричала.

Ми не мали уявлення, де поховали Альбіну, чи збереглася могилка. Ми збиралися пошукати Ґоґу Цигана, себто Георгія Солончака. Але потім вирішили цього не робити. Зрештою, життя й смерть Альбіни — то велика таємниця, якої нам ніколи не розгадати.

«І рукавички забуті в телефонній будці...»

І рукавички забуті в телефонній будці

і чорні вулиці та вічні ліхтарі

і шум автомашин і крики їхніх сирен

і думки що їх навіює вітер і швидка хода

і добрі й кепські прикмети

і передчуття що справдились або не справдились

і щось підтвердили або спростували

і будинок що стояв тут і було спокійніше

і підворіття