Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Хто? Ну хто буде тут щось робити?! Хто як не ми?! Хто як не ми?!

Вона мовчала, не засуджувала, не переконувала, але і не розуміла. Я ж свято вірила, що як була народжена на цій землі, то покликана служити їй. Дурня, я знаю.

Ата — режисерка. Нині модно бути режисеркою, а не письменницею, фотографом, а не художником. Чомусь мені так відчувається. Нові технології, новий час, нова швидкість.

Аті не подобалося, що я живу у майстерні, хай і без Єжи.

«Не лізь у це знову, не вір йому»,— прорікала вона.

Сама ж Ата мала трохи старшого чоловіка, в сенсі, коханого мужчину, десь там, за морями, в них ніби все було гладко й чисто. Хіба що час від часу Ата тікала від нього в Україну відпочити й поборсатися на волі. А він буцім чекав, і вона йому вірила. У того, заморського, були гроші. «Ти навіть не уявляєш собі, як це зручно — мати гроші»,— воркотіла Ата. Я ж мовчки робила нову затяжку й випускала вузьку сопілочку диму вгору. Я ж за національного виробника. Мої діти зватимуться споконвічно слов’янськими іменами й говоритимуть літературною українською. Певно що.

— Ти уявляєш, з ними там і не вип’єш нормально...— туманіє Руда. Це вона на людях вся радісна й кольорова.

— Сумуєш? — питаю.

— І сумую. І болить за все, за нас усіх, коли дивишся на них... Ми ж тут — діаманти, проте нікому не потрібні... Так, давай вип’ємо за нас. і за Україну!

Ми пафосно підняли прозорі філіжанки з бехерівкою. Напитися за долю Батьківщини — це вам не просто так напитися. Це почесно.

Ми лежали на приплюснутому до землі, наче дитячий ніс до скла автобуса, азійському ліжку і дивился вгору. Вдень небо було кольору молока, налитого на асфальт. А ближче до ночі розвиднілося, й там і сям повитикалися зорі. Ми патякали і патякали, заглядаючи у таємничу львівську темінь, цілої ночі було замало. Говорили про чоловіків і про творчість — для нас це були найулюбленіші теми: чоловіки і творчість.

Ата довго сміялася з того, яку я собі утнула роботу. Це ти тільки, Розко, втішено глузувала вона, могла надибати такий продюсерський центр. Я й собі реготала. Знаю, знаю, це у мене карма така — вплутуватися у кумедні ситуації.

Потім Ата гнівалася, мнучи свої долоні, ховаючи їх у рукави. Обурювалася, що це тільки у нас творчим людям доводиться творити свої шедеври ночами після роботи. Яка ж може бути нормальна культура, якщо робиться вона у вільний від грошедобування час?!

Потім я розповіла про Антона і його втечу.

— Мася, ти ж сама знаєш, чого він утік.— враз меланхолійним голосом заспівала Ата, поправляючи короткі пасма ядучо-рудого кольору, кольору хурми.

— Знаю. так само як і Єжи.

— Не так само! Не так! Єжи — слабак! Єжи ніколи не був вартим тебе! — насіла Ата. Я колупала пальцем заляпану помаранчами чорну постіль. Мій улюблений смак — шоколад з апельсинами.

— Яка різниця, Ато, яка різниця через що саме?! Той не витримав, цей не витримає, восьмий і тридцятий так само зроблять...

— Бо Єжи — заздрісний хробак. А Антон просто не чекав такого. Він, певно, почувся недостойним, вирішив, що ти про нього забула. І це ж правда — ти про нього забула.

— Правда,— сумно зітхаю. Тільки ледь-ледь награно.

— І після цього всього він ще й погодився тебе везти на вокзал? — задоволено вмощуючись головою на моє стегно збоку, муркає Атка.

— Ну, погодився, і що?

— Та нічого, крутиш ти мужиками, Розко, сама не розуміючи що робиш. Отакі ми сучки!

— Давай за це і вип’ємо! — сміюся і закидаю голову. Добре, господи, як добре. Небо, я, бехерівка і ця скажена Атка, що вирішила мене вчити життю.

Мовчки беру подушку й луплю її по рудій макітрі.

«Аааааа, ти шо, здуріла!» — кричить вона, хапає іншу подушку й гепає по мені. Пір’я, пір’я, зойки, глухі удари, скрип матраца, верещання, стрибки й матюки — наша улюблена забавка.

Аті страшенно подобається моя нова зачіска. Коли втихомирюємося, вона задумливо водить по моїй майже лисій голові своїми надміру м’якими білими пальцями і з любов’ю дивиться на мене. Сестро, сестро.

— А ти знаєш,— після довгої паузи каже Ата вже трохи сонним голосом,— знаєш, чому жінки дивляться порнофільми?

— Ну, це всім відомий анекдот: бо чекають, що там укінці буде весілля...

— Ага, вірно. А знаєш, чому жінки читають всі томи Кастанеди?

Я регочу:

— Ха-ха, з тієї самої причини?..

— Отож! — хіхікає зі мною Ата.

Заспокоївшись, загорнулися у ковдри й поснули.

Вже сіріло. На дерев’яній підлозі валялися запашні шкоринки від помаранчів, допита пляшка та повна смородом попільничка.

Ата ніколи не любила Єжи, мені здавалося, через те, що і сама його потайки хотіла: «І що ти будеш із ним