Читати книгу - "Сусід"

Відверто кажучи це було моторошне видовище. Рівний голос, погляд відпущений за обрій, і сльози. Сльози, яким, здавалося не буде кінця-краю. Нестримне бажання встати, підійти, по-материнськи пригорнути до грудей, заволоділо мною, проте щось тримало мене припятою до табуретки.

— Оресто, не плачте. — Це все на що я спромоглася.

— Я не плачу. З мене виходить біль. Плакала та дівчина з бухгалтерії. Всі стояли навколо неї, оточивши її стіл тугим кільцем, наче зашморгом. І слухали, слухали, всотуючи геть кожну деталь того пограбування.

Я бачила як вони з притаєним задоволенням смакували кожне наступне слово, неодмінно приміряючи його до себе. О, думали вони, він ще й годинник «Tissot» мав, а дружина золоті сережки зі смарагдами, о-оо… І скрушно кивали головами, тішачись, що злодії все те забрали не в них самих. Бо в них такого й не було ніколи. Тихесенько раділи, що тепер і в дівчиного брата не буде годинника «Tissot», а в його дружини кількох пар сережок.

Я відвернулась. Ніхто на мене не зважав. Моє горе було для них не доступне, бо зачиналося воно за межею розуміння. Усі намагалися зробити вигляд, що мене межи ними немає, а заодного і моєї біди. Поводилися так, наче я прокажена і від однієї розмови зі мною, хвороба сестри перекинеться на них.

Раптом щось мене заболіло. Штрикнуло так, що я мало не впала. Підскочила. Встала. Той біль штовхав мене до натовпу співробітників, які зашморгом оточили дівчину. Штовхав в спину, тягнув за руки.

В одну-однісіньку мить мені захотілося туди підлетіти, вхопити тую дурепу за плечі, трусонути нею добряче, привівши її до тями. — Тепер Ореста твердо дивилася на мене, наче очікуючи якогось наказу, — вона що не може збагнути, що все, що вкрали в її брата можна купити. Не сьогодні, то завтра. Вона що не розуміла, що ридати так без пам’яті за шматком полядвиці це… це… неповага до мене?

Дався їй той шматок полядвиці.

— Оресто, дівчино, ніхто з них не був так близько від межі, як ти. Прости їм. Мабуть, злодій, це найгірше, що з ними в житті траплялося. То хай так і буде. Облиш їх. Забудь. — Намагалась я заспокоїти сусідку, хоч розуміла, що не вмію її переконати, бо не смію розповісти всього, що знаю.

Це був би єдиний правильний вихід. Розповісти їй все як було. Нічого не втаїти, не приховати. Бо інакше не повірить, слів моїх не прийме. Та я не годна. Не годна взяти й отак вивернути на світ божий те, що так старанно ховала до цього часу. Принаймні не нині, не нині, дівчино. Прости.

— А ще вчора… — Сусідка уважно глянула в мій бік.

Мені здалось, що я стрепенулась. Чи зблідла, як впійманий на гарячому злодій. Але ні, вона продовжила говорити.

— Це… це нічого, що я вам розповідаю… особисте? Я не маю кому розповісти… Я не ходжу до церкви і я не маю друзів…

— Нічого, нічого, — поспішила запевнити її я. — Але ж Олександр… Він видався мені доволі добродушним чоловіком… — Несміливо торкнула віднедавно двозначної для мене теми.

— Так, Сашко хороший чоловік, проте він мене не розуміє. Але ж це і не дивно? Правда? — вона запитально звела на мене погляд.

Крім страху там не було місця для чогось іншого.

— Звичайно, ні. Життя ж не може спинитись через те, що ваша сестра захворіла. — Я обережно глянула на неї чи не занадто різко і однозначно прозвучала моя репліка. — А можливо, що найбільш ймовірно, він намагається вести звичний ритм життя, аби ви не впали в депресію. Аби своїм власним прикладом вселити вам бажання жити далі…

— Так, розумію. Йому також важко. Але вчора… — Вдруге почала вона. Вчора ми поїхали до його друга. В петра народився первісток. Син. Я намагалася відмовити його від своєї присутності, але Сашко настояв. Мотивував тим, що це його найкращий прятель і йому буде приємно. Те, що коїлося зі мною на вечірці годі передати. Зрештою я й сама не очікувала такої реакції від себе.

Ми сили за століл. Всі пломеніли від щастя, а особливо Петро. В них довго не було дітей. І ось нарешті кілька годин тому він — новоспечений батько. Чоловік не шкодував грошей і перед гостями стояло чимало наїдків та розмаїтих пляшок з алкоголем.

Чоловіки пили без зупинок, ледве встигаючи закусувати. Я також випила перший келішок. А далі… Далі мене знудило. Знудило від тієї ейфорії, від надлишку щастя, від всезагальних веселощів. Ніхто й не згадував, що кожна наступна хвилина, може бути фатальною в житті моєї сестрички.

— Тобі зле? — Нарешті Сашко мене зауважив. — Ти якась бліда. Надто бліда.

— Так. Мені… — Мене вже ніхто не слухав.

Я мусила кілька разів поторсати чоловіка за рукав, щоб він побачив мене. Він звів на мене здивований погляд.

— Поїхали. Я хочу до дому.

— Ти що? Ми ж тільки приїхали. Ми щойно почали згадувати як з Петром познайомились. Послухай, тобі буде цікаво. — намагався переконати мене Сашко, неуважно дивлячись в мій бік.

Раптом, несподівано для себе самої, я розплакалась.

Всі затихли.

— Ореста, щось сталося? — спитав добряче захмелілий Петро, ставлячи на стіл вкотре наповнений келих.

Всі стихли. Втупились поглядами в мій бік.

— Ні, нічого. В мене, здається, піднялася температура. Аж морозить. І мені хочеться до ліжка. — Збрехала я, бо боялася, що чоловік буде злитись, що я зіпсувала друзям забаву.

— Сашко, відвези Оресту додому і приїжджай. Ми будемо святкувати до ранку. — понуро запропонував Петро. Чи то від того, що він дійсно переживав за мене, чи просто йому не хотілося псути собі свята.

Чоловік незадоволено підвівся і викликав таксі. В дома він зрозумів, що не поїде уже нікуди, бо й так доволі багато випив. Скинув штани, сорочку і, не приймаючи душ, заліз у ліжко.

Мені не залишалося нічого іншого як зробити те саме. Та