Читати книгу - "Все буде добре"

– Вот відіш, дєвушка нє протів. Паетаму давай, прахаді дальше, а нам нужна єхать.

– Я сказав: вона нікуди не поїде, – холодно промовив Сашко та одним ривком відірвав Марію від барної стійки. – Ми йдемо.

– Слюшай, дарагой… – піднявся грузин, але з темряви виникла висока фігура, яка заламала горця та притиснула його обличчям до поверхні стійки. Здивована Марія впізнала в незнайомцеві Віталіка.

– О, Віталька! Привіт! Як справи? – радісно вигукнула вона, але чоловік навіть не обернувся.

Натомість Сашко взяв її в оберемок і потягнув на вулицю. Так само швидко запхав жінку на заднє сидіння й зачинив дверцята. У вікні кудись стрімко втікали вулиці й будинки, а Марію раптом почало нудити.

– Випусти! Випусти мене негайно! Чуєш! Зупини машину! Уже!

Авто різко загальмувало десь за містом, і жінка вискочила назовні.

– Ти, козел, думаєш, що тобі це все так зійде з рук? Думаєш, ти можеш отак просто поводитися зі мною? О, ні-ні-ні, містере, зі мною таке не пройде! Марі покаже тобі, де раки зимують, ой покаже! – жінка пройшла кілька кроків прямо, потім ліворуч, потім назад, але каблуки вгрузали у свіжу землю, виривали грудки, змушували боротися не тільки зі звичною ходьбою, а й із гравітацією. За цей час Сашко вийшов з лімузина та мовчки спостерігав за хаотичним бажанням Марії втекти. Віталік щось шукав у багажнику.

Нарешті жінка зрозуміла, що знаходиться посеред поля, десь далеко від кордону з останньою цивілізацією, і ненависть нарешті знайшла свою жертву.

– Куди ти мене завіз, падло? Кинути хочеш посеред поля, га? Ну так давай, їдь. Марі не пропаде. Марі й не через таке проходила. Давай, сука, їдь. Чуєш? А, ти ще й знущаєшся? Ах ти паскуда…

Марія рушила на Сашка з твердим бажанням роздряпати його американську пику, але той був готовим. Він узяв шланг, поданий Віталіком, та навів його на розлючену жінку. Водій почав ногою качати маленький насос, і вода крижаним струменем ринула на Марію, збиваючи її з ніг, перш ніж та встигла сказати «Ой». Віталік качав і качав, а Сашко підійшов ближче, направляючи струмінь на всі відкриті точки легкої сукні, вимиваючи злість, депресію, алкоголь – усі емоції, які не терпіли конкуренції. Жінка звивалася, кричала, борсалась, як одержима. По нічній автостраді, наче зорі з неба, пролітали самотні авто, але чоловіки не зробили жодної зупинки, жодної паузи. Нарешті струмінь води ослаб, а миттю пізніше зник зовсім.

Марія лежала на холодній землі, у каламутній калюжі, наче русалка, яку викинуло на берег далекої планети, хапала ротом повітря, та не могла вимовити й слова. Ембріон власного его. Тіло боролося за існування, ігноруючи думку свідомості, наїжачуючись проти цілого холодного світу. Тому коли Сашко підняв Марічку на ноги й накрив м’якою теплою ковдрою, усередині спустошеної жінки зародилася перша емоція. Вдячність.

Тіло тримало свідомість на межі. Знаючи, що власниця може наробити ще тих дурниць, воно дозволяло лише сприймати – не керувати. Тож Марія могла тільки спостерігати, як змінюються обриси світу за вікном автомобіля, однак зорі завжди залишалися на своїх місцях. Могла тільки відчувати тепло, яке огортало її з усіх боків, добуваючи ті первинні емоції, які неможливо ні викорінити, ні забути. Могла тільки слухати, як б’ється Сашкове серце, коли він тримав її у своїх обіймах, не відпускаючи ні на мить. Могла просто заплющити очі й насолоджуватися тим давно забутим відчуттям спокою та затишку. Але натомість продовжувала дивитись. Усю дорогу до готелю й усю ніч.

Марія дивилася на його обличчя і зранку, коли він одягався. Вона не пам’ятала, що казала йому, чоловік не повертався до брудних спогадів, які розтанули з першими сонячними променями. Він затягнув краватку, повернувся до неї, і усмішка ковзнула його обличчям. Обличчям Олександра, яке вже ніколи не стане обличчям Сашка. Обличчям хлопчика, який виріс. Вона розтулила губи:

– Я не краща людина на світі…

– Однак ти можеш нею стати.

– Я не знаю, чи хочу цього…

Чоловік сів поруч:

– Тоді розслабся й падай. Довірся мені, я впіймаю.

Марія усміхнулась.

– На твоєму місці я б не ризикнула себе рятувати.

Він усміхнувся у відповідь.

– Я завжди казав, що в тебе поганий смак.

Марія заснула в його обіймах. Олександр лежав поруч, слухаючи її спокійне дихання й бездумно вивчаючи стелю. Лише пересвідчившись, що жінка міцно спить, обережно підвівся з ліжка та підійшов до дзеркала. Кілька секунд дивився на відображення, шукаючи себе в незнайомому чоловікові навпроти. І останньої миті стримався, щоб не зацідили прямо в пихату пику. Рятувальник, блін! Месія! Якого біса коїться в цій клятій країні?

Ще тиждень тому Олександр був звичайним клерком із єдиною проблемою – зарезервувати місце в гольф-клубі на вихідні. Сьогодні ж його дефініція слова «проблема» еволюціонувала в кілька разів. Він мав просто виконувати кроки, надані особисто Чарльзом Еґартом, але його потенційний спільник із невідомих причин увімкнув режим «рускіє нє здаются», й Олександр відчував запах смаленого.

Йому треба було дотримуватися легенди звичайного «american boy[20]», та натомість чоловік ледь не задушив «ділового партнера» і влаштував бійку в невідомому барі. Зрештою, він мав насолоджуватися бажаним поверненням на Батьківщину, але за ці кілька днів уже ненавидів цю частину світу. І навіть ностальгічний привіт із далекої Бистриці обернувся провалом. Він не очікував зустріти когось із давно забутого минулого, хоча й поставив собі за мету знайти матір. Але Марія… Ця жінка луною витягнула щось із