Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Нехай спить, — сказав Гранде, — чим пізніше він сьогодні прокинеться, тим пізніше узнає лихі новини.

— Що сталося? — спитала Ежені, опускаючи в каву дві маленькі грудочки цукру, які старий сам колов на дозвіллі.

Пані Гранде, не насмілившись питати про те саме чоловіка, глянула на нього.

— Його батько застрелився.

— Дядечко?.. — промовила Ежені.

— Бідний хлопець! — вигукнула пані Гранде.

— Так, бідний, — додав Гранде. — Він не має ні гроша.

Ежені перестала їсти. Серце їй стиснулося, як стискається воно, коли співчуття, викликане горем коханого, вперше огортає душу жінки. Сльози покотилися їй з очей.

— Ти не знала свого дядечка, чого ж ти плачеш? — запитав її батько, кидаючи на неї погляд голодного тигра; такий погляд він, певне, кидав на свої купи золота.

— Але ж, паночку, — сказала служниця, — хто б не пожалів цього бідолашного молодчика, який спить собі мов убитий і не відає своєї недолі.

— Я не з тобою розмовляю, Нанон! Помовч!

У цю мить Ежені зрозуміла, що закохана жінка завжди повинна приховувати свої почуття. Вона нічого не відповіла.

— Сподіваюся, до мого повернення ви йому нічого тут не вибовкаєте, пані Гранде, — вів далі старий. — Мені треба піти розпорядитися, щоб вирівняли канаву вздовж дороги на моїх полях. Я повернусь опівдні, до другого сніданку, і поговорю з небожем про його справи. А тобі, мадмуазель Ежені, якщо ти плачеш за цим жевжиком, пора кінчати з цим. Він ось-ось поїде в Індію. Більше ти його не побачиш…

Батько зняв рукавички з крисів капелюха, надів їх, як завжди, спокійно, розправив, натягнув старанно на пальці і вийшов.

— Ох, мамо, мені душно! — скрикнула Ежені, лишившись удвох з матір'ю. — Я ніколи так не страждала…

Побачивши, що дочка зблідла, пані Гранде одчинила вікно, щоб дати їй подихати свіжим повітрям.

— Мені краще, — сказала Ежені за хвилину.

Це нервове збудження досі, здавалося, спокійної і холодної дочки схвилювало пані Гранде; вона подивилася на Ежені співчутливо й проникливо, як дивляться матері, що палко люблять своїх дітей, і вгадала все. Та й справді, життя відомих угорських сестер-близнят, грою природи прив'язаних одна до одної, не було з'єднане щільніше, ніж життя Ежені та її матері, завжди нерозлучних у цій віконній ніші, в церкві; навіть у сні вони дихали одним повітрям.

— Бідна моя дитинонько! — зітхнула пані Гранде, охопивши руками голову Ежені і тиснучи її до грудей.

На ці слова дівчина підвела голову, кинула на матір допитливий погляд, прочитала її таємні думки і сказала:

— Навіщо посилати його в Індію? Коли в нього нещастя, хіба він не повинен лишитися тут? Він же наш найближчий родич!

— Так, дитино моя, це було б цілком природно, але в твого батька є свої міркування, ми маємо їх шанувати.

Мати й дочка сіли мовчки біля вікна, одна на стілець з підставками, друга — на своє кріселко, і взялися до роботи. Відчуваючи безмірну вдячність за дивну чутливість серця, що її виявила мати, Ежені поцілувала їй руку:

— Яка ти добра, люба матусю!

Від цих слів старе, зів'яле від довгих страждань материне обличчя проясніло.

— Він тобі подобається? — спитала Ежені.

Пані Гранде відповіла тільки усмішкою; потім, хвилинку помовчавши, тихо сказала:

— Чи ти й справді вже любиш його? Це було б недобре.

— Недобре? — здивувалася Ежені.— Чому? Він подобається тобі, подобається Нанон, чому ж може не подобатися мені? Ходім, мамо, накриємо йому на стіл до сніданку.

Вона кинула свою роботу, мати — також і сказала:

— Ти збожеволіла!

Однак їй захотілося приєднатися до доччиного божевілля, щоб його виправдати.

Ежені покликала Нанон.

— Чого вам іще, мадмуазель?

— Нанон, у тебе вже будуть вершки опівдні?

— Ну, гаразд, опівдні вже будуть, — відповіла стара наймичка.

— Ну, а поки даси йому міцної кави. Я чула, як пан де Грассен казав, що в Парижі варять дуже міцну каву. Клади побільше.

— А де ж я її візьму?

— Купи.

— А як мене зустріне пан?

— Він на своїх луках.

— Добре, збігаю. Тільки, коли я купувала воскову свічку, пан Фессар уже й так питав, чи не прийшли до нас троє волхвів. Усе місто знатиме, як ми тринькаємо гроші.

— Не приведи Господи, батько щось помітить, — сказала пані Гранде, — він нас приб'є.

— Ну що ж, ми на колінах приймемо його кару.

Замість відповіді пані Гранде звела очі до неба. Нанон наділа чепчика й вийшла. Ежені дістала білу скатертину, принесла кілька грон винограду, який любила розвішувати на горищі; потім тихенько пройшла коридором, щоб не розбудити кузена, і не могла утриматися, — прислухалась під дверима до його рівномірного дихання.

«Він спить, а нещастя чигає на нього», — подумала вона.

Нарвавши свіжого виноградного листя, Ежені уклала грона так гарно, як це міг зробити тільки старий дворецький, і врочисто поклала на стіл. У кухні вона набрала груш, порахованих батьком, склала їх пірамідою і прикрасила листям. Дівчина входила й виходила, бігала, стрибала. Вона б охоче спустошила батьківський дім, та всі ключі були в батька. Повернулась Нанон, несучи двоє свіжих яєць. Побачивши яйця, Ежені мало не кинулася їй на шию.

— Вони були в кошику у фермера з Пустки; я попросила, і він мені дав їх, щоб піддобритися.