BooksUkraine.com » Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

158
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 116
Перейти на сторінку:

— Та нічого, тільки ж незрозуміло це мені. От я, на жаль, не маю десяти тисяч, але якби хоч хто спробував у мене взяти бодай десять карбованців, я б енергійно заперечував.

— Авже-еж! Вам добре, ви начальники, звичайно, а коли до самотньої жінки прийшов обахеес — що ж мені, значить, битися з ним?

— Битися ні з ким не слід, але у мене враження, що якби хтось спробував забрати вашу зарплату в котельні, ви б йому очі видряпали.

Засмучено-тупий вираз поволі сповзав з її обличчя.

— Це ж як вас розуміти, як мовиться? Значить, по-вашому виходить, що в усьому злодії ці праві, а не я? Не я, значить?

— Ні в якому разі. Ви мене не так зрозуміли. Або не захотіли зрозуміти. Я до того веду, що хтось знав про ваші цінності. Й знати могла тільки людина, яка й гадки не допускає, що ви живете на свою зарплату кочегара.

Обличчя Пачкаліної побагровіло, вона нахилила голову, ніби збиралась буцатися.

— Ви моїх грошей не лічіть! Я по закону живу, нічого не порушую. Не порушую, значить!..

Я похитав головою:

— Отак би ви із злодіями розмовляли. А зі мною чого вам сперечатися, я ж зараз не розслідую, з яких ви прибутків живете. До речі, чому ви пишете, що не були судимі?

— Бо амністія була! Відтоді я повноправна! Несудима, значить.

— А-а! Я не подумав. А мене ви пригадали, Катерино Федорівно?

— Що б не пригадати! Як мовиться, звичайно значить, пригадала. Відразу. Хоч тоді ви й молоденьким були, по дрібних справах бігали. Зараз, напевне, як мовиться, кабінет окремий…

— Дещо е. Тепер давайте знову пригадувати, як виглядали аферисти.

— Люди вони молоді. Молоді, значить. Високі обидва, звичайно. Один — чорнявенький, начеб ото він вірмен, або грузинець, або ще, може, єврейської національності, значить. А другий, навпаки, весь із себе біленький, і на щоці — рубець, як мовиться…

Поволі заспокоївшись, Пачкаліна сиділа й не поспішаючи описувала злодіїв. Майже не слухаючи її, я увесь час намагався зрозуміти, чому Пачкаліна не знає, в які ощадкаси були вкладені гроші. Забути вона не могла, це вона відверту нісенітницю верзе. Може, вона в себе тримала чужі гроші? Чиї? Цим варто зайнятися всерйоз, тому що звідси може бути вихід на аферистів. Але ж це не просто аферисти — вони пред'явили посвідчення капітана Позднякова. Загалом кажучи, якщо відкинути всю зайву лузгу, треба шукати» людину, в руки якої втрапили потужні, невідомі науці ліки; людину, яка добро знає, що Поздняков завжди ходить зі зброєю, а в Катерини Пачкаліної зберігаються вдома чималі цінності. Завдання нескладне, елегантне та багатообіцяюче.

Та поки що треба було їхати у МУР, пред'являти Пачкаліній альбом з фотографіями відомих міліції шахраїв — це перша дія у розв'язанні посталого переді мною завдання.

Ми піднялися в канцелярію, де чекав інспектор шостого відділу Коля Спіркін, великий спец у будь-якому виді шахрайства. Коля провів нас до свого кабінету, який на свіжу людину мав би справити враження приголомшливе: якісь величезні згортки з килимами валялися на підлозі, на стільцях складені купи квітчастих хусток, біля вікна височіла ціла піраміда потертих різномастих валіз, великий письмовий стіл усипаний обрізками паперу, гральними картами, фотографіями, клаптями яскраво-оранжевої з переливами парчі — речовими доказами різноманітної діяльності Колиних піднаглядних. Уздовж стін стояли стелажі з рукописними плакатиками: «Розгін», «Діаманти», «Ляльки грошові», «Ляльки речові», «Фармазони», «Аферисти», «Картярі», «Женихи». На стелажах лежали альбоми з фотографіями діячів, які вподобали одну з цих спеціальностей, і потерпілим їх показували з метою упізнання.

— Альбоми — вчорашній день криміналістики, — сказав Коля невимушено. — Саме зараз ми переходимо на централізований машинний облік: зарядив карточку з прикметами та спеціалізацією злочинця — і через дві хвилини отримуєш обмежену кількість фотознімків. — Він зітхнув і, підсунувши драбинку до стелажів, поліз до полиці з написом «Розгін». — Але поки що доведеться переглядати альбоми… Спочатку професійних розгонщиків, якщо ж не знайдемо — тоді решту…

— А решту навіщо? — запитав я.

— Та вони нестабільні якісь, — засмучено мовив Коля. — Вчора він «ляльки підкидав», завтра буде фармазонити. А сьогодні, дивись, самочинний обшук зарядив…

Коля виклав на стіл кілька великих, у різнобарвних коленкорових палітурках альбомів:

— Не кваптеся, розглядайте уважно.

Пачкаліна недовірливо поглянула на чубатого Колю, який у свої тридцять років виглядав першокурсником-студентом, і розгорнула альбом. Я сидів поруч із нею і також з цікавістю розглядав знімки — адже мені за моєю спеціальністю робити цс не часто доводиться, хоча я знаю декого із злодіїв, представлених у Колиній колекції.

Пачкаліна задивилася на Олега Могилевського за кличкою Портвейн. Обличчя вродливе, м'яко, густі темні кучері до плечей, припухлі губи, великі чисті очі в пухнастих дівочих віях, кокетливий нахил голови… Бракує тільки напису в завитушках: «Люблю свою любку, як голуб голубку»…

Ніжний вродливець оцей не так давно нагледів одної діяча — завідуючого плодоовочевою базою. І вирішив «узяти» його професіонально. З дружками своїми влаштував за ним невідступне стеження, фотографував машини з овочами, які, за його розрахунками, йшли «наліво», одне слово, досьє на нього оформив, як у відділі боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією. Одного чудового дня прибуває до завідуючого додому, з ним двоє у формі, понятих беруть: обшук. Завідуючий тремтить, та куди подінешся? Поки ті двоє шукають, Портвейн всівся господаря допитувати — документи, фотографії йому пред'являє: ви, мовляв, установлений злодій і явний розкрадач соцвласності. Завідуючий покректав і — признався, свідчення власноруч записав і поставив підпис. Забрали у нього розгонщики тисяч двадцять, речей цінних дні валізи й пішли, узявши підписку про невиїзд із місця проживання.



Усе зійшло гладенько, та через якийсь час сусід-понятий заповзявся у різні інстанції скаржитися: мовляв, злодія начебто викрили в моїй присутності, а він живе собі на волі й в ус не дме…

Уже в кінці першого альбома Пачкаліна зупинилась на персонажі із здивованим обличчям і по-ангельському невинними очима, запитливо подивилася на Колю.

1 ... 24 25 26 ... 116
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"