Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

на власній шкурі спізнав, що таке бідність. Його життя минало на ранчо; найбільшою розкішшю у розумінні хлопця було повернутися на стійбище після виснажливої гонитви за коровами, натовкти черево мексиканськими бобами, стриножити мізки півлітрою нерозведеного віскі й завалитися спати, закинувши брудні чоботи на подушку. Коли віз грошей буквально звалився на нього і його жвавого друга-альбіноса Джорджа, вони помчали до наброду вбогих хаток під назвою Атаскоза-Сіті. Неважко здогадатися, що було далі. Ковбої мали вдосталь грошей, щоб придбати, що їм заманеться, але гадки не мали, чого їм хочеться, їхнє уявлення про багатство обмежувалося трьома предметами — віскі, сідлами і золотими годинниками. Про існування інших речей, на які варто витрачати статки, друзі й не здогадувалися. Коли ковбоям кортіло поставити місто на вуха, вони приїздили до Атаскози, зупинялися перед єдиним у місті салуном і, взявши адресний довідник, за алфавітом викликали жителів і за свій кошт пригощали їх випивкою. Потім замовляли у лимарні три-чотири каліфорнійські сідла чи грали на тротуарі у креклу, підкидаючи золоті двадцятидоларові монети. Ідея позмагатися, хто далі закине золотий годинник, належала Джорджу, але й ця гра наразі починала набридати.

Таким шансом гріх було не скористатися, як ви вважаєте? Слухайте далі.

За півгодини я розписав усі принади життя у великому місті, аж на їхньому тлі існування в Атаскоза-Сіті здалося не радіснішим за поїздку до Коні-Айленду із законною дружиною. Ще за десять хвилин ми потисли один одному руки, скріплюючи договір про те, що я буду провідником, перекладачем і приятелем у розвагах. Зі свого боку Соломон Мілз, так звали мого рятівника, мав оплачувати мої рахунки протягом місяця. Якщо Мілз залишиться задоволений мною як організатором розгульного життя, то наприкінці вказаного терміну я отримаю тисячу доларів. Щоб відзначити угоду, ми взяли список жителів Атаскоза-Сіті та всадовили геть усіх, за винятком дітей і жінок, за стіл… окрім хіба чоловіка на ім'я Гораціо Вестервельт Сен-Клер. З цієї нагоди ми придбали кілька повних капелюхів недорогих срібних годинників і жбурляли ними у чолов'ягу, доки той не втік із міста. Ми витяти з ліжка лимаря[23] і змусили його взятися до виготовлення трьох нових сідел. Врешті-решт ми заночували посеред колії біля залізничної станції — просто щоб подратувати САТА. Мати сімдесят п'ять тисяч доларів і уникнути безчестя померти багатим у такому місті — це вам не жарти!

Наступного дня Джордж, у якого була дружина чи щось таке, вирушив назад на ранчо. Ми з Соллі (так я тепер його називав) були морально готові обтруситися від нафталіну і, розпроставши крила, гордо полинути назустріч електричному світлу щасливого казкового Сходу.

— Ми не зупинятимемося, — кажу я Соллі, — ну, хіба що заведемо тебе до перукаря і приодягнемо. Забудь техаські свята на природі, де ви їсте свої убогі гострі страви, а потім іржете як лошаки: «Іго-го-го». Відтепер твоє місце у вищому світі. Ти належиш до кола людей, котрі тримають шпіців і носять короткі гетри, тож маєш справити на них належне враження.

Соллі кладе шість тисяч доларів стодоларовими банкнотами в одну кишеню парусинових штанів, а дорожні чеки на десять тисяч доларів у Східних банках — у другу. Я відновлюю дипломатичні стосунки із САТА, і ми починаємо подорож духмяними садами американського Сходу — вирушаємо на Північний Захід.

У Сан-Антоніо ми затримуємося, щоб пристойно одягти Соллі, вісім разів напоїти постояльців і персонал готелю «Менджер» і замовити чотири мексиканські сідла зі срібним оздобленням і білими суадеро[24] з ангорської вовни для того, щоб потім відіслали їх на ранчо. Наступною зупинкою став Сент-Луїс. Ми прибули туди саме на обід і залишили відбитки пальців на меню найрозкішнішого в місті готелю.

— Нарешті, — кажу я Соллі, підморгуючи сам до себе, — ми дісталися місця, де зможемо поласувати справжньою їжею.

Доки Соллі бабрався у номері, намагаючись набрати води із газопроводу, я схопив головного офіціанта за ґудзик смокінга, відтягнув подалі, дав два долари і сказав таке:

— Я завітав до вас із другом, якому роки й роки доводилося вдовольнятися крупами і коротенькими дешевими цигарками. Отож ти зараз прямуєш до шеф-кухаря і наказуєш йому приготувати трапезу для міністра закордонних справ або голови Трансатлантичної залізниці. Грошей у нас не менше, ніж у Рокфеллера, і ми воліємо смакувати виключно шедеври найвишуканішої кухні. Вартість не має значення. Покажіть нам, на що ви здатні.

О шостій годині нам із Соллі принесли обід. Це було щось! Світ не бачив такої трапези з часів Валтасара. Шеф-кухар назвав це «меню а-ля покер»[25]. Звична річ для західних гурманів. Подають по три страви, які пасують одна до одної. Спочатку була цесарка, морська свинка і міцний ірландський портер; потім смажена телятина, суп із телячої голови, що на смак нагадує черепаховий, курячий паштет; ікра західноєвропейського оселедця, ікра лосося, тапіока; довгоносий червоноголовий нирок, по-особливому приготована телятина й американський кролик; філадельфійський каплун, смажені равлики, джин із дикої сливи — і так далі, по три страви. Таким чином, за один раунд ви з'їдаєте, що волієте, а потім офіціант приносить вам груші, щоб смак попередньої страви не забивав наступної.

Я був упевнений, що від такого обіду Соллі отримає неземну насолоду після собачого корму, яким він харчувався на ранчо. Мені нетерпеливилося побачити пожвавлення на його обличчі, адже від самого Атаскоза-Сіті Соллі жодного разу не винагородив мої зусилля бодай усмішкою.

Ми сиділи в головній залі ресторану, в оточенні вишукано вдягнених людей, які радісно і голосно обговорювали одну з двох популярних у Сент-Луїсі тем: водопостачання і дискримінацію кольорових. Вони так швидко перестрибували з однієї теми на другу, що немісцевій людині могло здатися, ніби всі навколо розмовляють про акварелі. Сент-Луїс мав щось на кшталт репутації міста художників. У залі лунала приємна музика духового оркестру; зараз, гадав я, Соллі нарешті збагне, що духовна пожива підтримує і