Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він

тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на

четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого

коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -

сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь

собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під

Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а

ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що

ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах

почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до

Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у

степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з

терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак

і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені

з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу

російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його

кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна

на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -

Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні

поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають

турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже

здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.

Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання

і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що

перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза

по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -

почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,

певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між

запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до

свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям

держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів

пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди

і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,

запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи

його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки

дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили

вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство

рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же

товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь

турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою

печаткою.

XI

Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні

запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по

зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й

жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та

золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис

у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.

Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років

пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи

тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками

- козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до

лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили

трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко

знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна

хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів

спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,

товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У

Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив

однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися

і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і

турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -

мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.

Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста

Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів

полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями

товариства, постачаючи звідсіля на