Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

собі Рогоза. - Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму

переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту

покривдженому. Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався

світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і

постукався. Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад.

У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого

запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали,

ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите

синяками від мордування. Під впливом тяжких пригод Рогоза впав

чернецеві до ніг. - Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана,

вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб! - Що

ж тобі сталося, сину мій? - спитав упадливо Чернець, придивляючись до

козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: і те, як забили на

смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як

примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і,

знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери.

- Кланяюся тобі, пан-отче, - закінчив Рогоза своє оповідання, -

переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе

на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє

добро! - Кати… кати! - хитаючи головою промовив чернець. - Не дають

нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я

тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками,

так небезпечно, бо на тобі тавро. Через хвилину міркування він

повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися

яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши; - Ходи,

козаче, за мною. Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився

біля одного товстого та гіллястого дуба. - Переховаю тебе, сину, -

сказав він, - од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися

колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив

гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на

корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись

щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув

великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло

було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й

стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука;

через ту дірку й заходив у дупло світ. - От бачиш, сину, які у нас

єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав

козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як

зачинятись та одчинятись. - Тут, - додав він, - не знайде тебе і сам

дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але

чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі

біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я

тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не

бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.

Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів

під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з

монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від

Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло

й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той

ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі

переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -

то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого

човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен

одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту

шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,

шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на

них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали

оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де

він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і

він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і

драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,

посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши

Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,

сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа

рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,

як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку

й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у

задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх