Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

прихильно, - буде з неї двадцять різок. - За віщо ж? - заплакала Галя.

- Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій

присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас

правда? - Ну, ну... годі мене вчити, - гримнув управитель, - а то

прибавлю! З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її

обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала

навколішки: - Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя! - Ну, коли

вона не хоче різок, - обізвався прикажчик, - так замість того звеліть

одрізати їй косу! - Косу? - ридаючи скрикнула Галя. - Завіщо ж косу

мені різати? Хіба я повія? - Устань, Галю! - обізвався до дружини

Рогоза. - Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті

вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! - гукнув він

управителю. - Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну,

легкодуху жінку! Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків.

Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли

підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси,

цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові

ж, запальні речі козака роздратували його. - Жінці за покірливість

дарую все... - голосно гукнув він. - Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється

з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо

видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери,

у Самар. Ти ж, красуне, - звернувся він до Галі, - їдь додому, та

гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з

кимсь звінчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і

прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його

побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або

покалічать. - Поблагослови сина... - над силу промовила вона, коли

Демка вже вели до стайні. - Нехай його Бог благословить! - одповів

козак. - Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не

вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із

того світу. Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли

додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він

не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут

коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”,

що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер

порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку.

Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там

він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,

х

Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на

третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до

тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до

полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе

свідка своїх юнацьких герців - просторий степ; побачив і свідків своєї

весільної подорожі - могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер

на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що

миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і

навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого

старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим

товариством. У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його

разом з іншими пікінерами. З першого ж дня свого пробування у Самарі

Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися

пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав

вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти

через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак

добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у місті тільки два дні і,

сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у

північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши

через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав

невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у

дубовій пущі Миколаївського монастиря. До світу він був у безпеці, бо

поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про

його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у

Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним

кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки

погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою

всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого

захисту. - Певне, сам Бог