Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про

те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм

вільне й спокійне життя. Галя радісно почала його цілувати, далі ж,

схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя. - Що ти, що

ти? - почав Демко її спиняти. - Не зараз їхати, а другим разом! - Ні,

не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки. - Сьогодні нас

бери... зараз! - Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати. -

Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. - Поки

добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні! Далі вона враз

покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім

тілом, почала хутко говорити: - Бери, бери мене, Демку, зараз, бо

несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не

рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене

почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на

панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі

про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би

й з ним... - А гаспид!.. - прохарчав Демко. - Цить! - затулила Галя

йому рота рукою. - Слухай далі. Коли я на його залицяння просила

становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи

даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так

управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав

мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою,

щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець,

лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б

не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я

натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже,

як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!

Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею

те, що переживала без нього Галя. - Коли так, - сказав він нарешті, -

то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного

Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб

іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг,

як дужі руки вхопили його у поперек тіла. Незадоволена унада до Галі

не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід

вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як

Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що

можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової

хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув

навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з

дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки. У

Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу.

Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук

Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому

лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте

через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те

сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і

стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла. - Так ось як він за

Дунаєм! - глузував з молодої жінки прикажчик. - Ось через що ти така

недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я

знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки

се вже востаннє! Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною,

везли в економію до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що

Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким

робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту.

Через те він намислив віддати козака в пікінери. У ті часи, по наказу

князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів,

так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти

ласки князя. - Ну, що ж, - сказав управитель прикажчикові, показуючи

на Рогозу. - Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не

хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар

до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.

Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва.

Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не

попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або

врятує Галю. - А їй що? - спитав прикажчик, показуючи на Галю. - Треба

й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним

утекти! - Ну, на перший раз, - одповів управитель,