Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

— Ми не кіборги. Ми такі ж люди, як і ви, — промовив Ванжа.

Космонавти скам’яніло дивилися на нас. У Безуглого від здивування ніби видовжилась борідка. Нарешті він ступив до Ванжі і розстебнув сорочку; під нею здіймалися волохаті груди.

— Ой! — зойкнув Ванжа. — Що ви робите?! Боляче!

— Як ви тут опинилися, дідько б вас узяв! — прогуркотів Безуглий. В його очах спалахнули блискавки.

— Хто ви? — Від запитання Ігоря Данькова стало зимно, ніби в салон напустили космічного холоду.

Якийсь час ми і космонавти мовчки дивилися одне на одного: вони — суворо, сторожко, ми — винувато, як школярі. Першим заговорив Ванжа:

— Хто ми, ви вже знаєте. А потрапили сюди, мабуть, тим же шляхом, що й ви… — І колега розповів космонавтам про всі наші пригоди.

Господарі, набурмосившись, дивилися на нас із невірою.

— Ет, усього не передбачиш… — Безуглий заспокійливо скуб кінчик бороди.

— А хто отой представник інституту, за яким ми гналися? — вихопилося в мене.

На обличчях космонавтів майнула нерішучість. Дмитро Безуглий навіть перестав скубти бороду. Він запитливо подивився на Данькова.

— А-а… все одно ви багато знаєте, — промовив бородань. — Отой товариш колись був академіком Білозерським. Це він довів, що мозок — рідкокристалічна структура, і винайшов речовину, яка могла безкінечно стимулювати рідкокристалічний стан мозку. Йому було 92, коли лікарі визнали в нього рак шлунку. І тоді його асистенти, до речі, одним із них був також професор Чорненко, виконуючи заповіт свого шефа, ампутували його мозок і помістили в ту поживну речовину. А в інституті біоніки на той час винайшли корпус, який моделював функції людського тіла і якому потрібні були лише команди мозку. Тобто корпус той на зір і на слух сприймав навколишнє середовище і передавав інформацію на мозок, після чого подавав корпусові-роботові команди, що робити. Так виник перший кіборг. З часом при Інституті біоніки виник експериментальний цех по створенню корпусів для кіборгів. Корпуси кіборгів поступово вдосконалювались, аж поки не набрали такого вигляду, що їх нічим не відрізниш від звичайної людини. Ми теж, побачивши вас уперше, помилилися. Тим більше, перед самою вашою появою дзвонив Білозерський. Казав, що реєструє двох кіборгів, яких він привіз, і що вони скоро піднімуться на борт…

— Яка ж усе-таки роль Білозерського? Він що, був посередником між інститутом і смертниками? — запитав Ванжа.

Його запитання, либонь, космонавти сприйняли як не дуже тактовне.

— Академік пропонував трепанацію тільки своїм найближчим друзям, жити яким лишалися лічені дні, — відповів Даньків. — Він демонстрував їм своє штучне тіло.

І тут я пригадав, що, перебираючи дідів архів, натрапив на цілу пачку листів від М.І.Білозерського. Тоді вони мене не цікавили, і я навіть не розв’язав їх.

Раптом Ванжа спитав, чи можна тут щось поїсти. За чверть години ми жадібно поглинали бутерброди й ковтали прохолодний полуничний напій.

— От що, хлопці, — сказав Дмитро Безуглий, коли ми повиловлювали з повітря всі бутерброди і фляжки з напоєм, — нам нічого іншого не лишається, як прокатати вас до Венери й назад. На Землі вже про все знають. Це їхнє рішення. Від вас же вимагається держати язик за зубами.

Ми запевнили, що будемо мовчати.

…Кілька тижнів спливло в моторошному чеканні. Я прагнув і боявся зустрічі з дідом. У мене було таке відчуття, ніби я лечу на той світ, адже там працювали люди, які давно вмерли. Та й сама Венера — голубий небесний діамант, що ранковими присмерками чарує око! Коли ми були на розкопках у Криму, я завжди намагався спати просто неба, щоб, прокинувшись на світанку, милуватися її чарівним блиском. І от ми наближаємось до цієї зірки з неймовірною швидкістю… Космонавти кажуть, що Венера має дуже щільну вуглецевокислу атмосферу з великим тиском і температурою до 300 °C.

У салоні пролунав голос Ігоря Данькова:

— Василю, Миколо, приготуйтеся! Вмикаємо гальма!

Гальмування тривало, мабуть, хвилин сорок. Ми були голодні і вкрай змучені. Раптом спалахнув екран. З його глибини мчала золота куля: обертаючись, швидко збільшувалась, темнішала. Куля затулила весь екран, на ній уже вимальовувалися темні рухомі плями.

— Увага, екскурсанти! — почувся голос Безуглого. — Через кілька хвилин входимо у венеріанську атмосферу. Не ловіть гав, на Землі такого не побачите!

Зверху на екрані спалахнуло табло “240°К”. Ракету, що поволі входила в атмосферні шари, раптом трусонуло. Раз, другий, третій, і вже не переставало трусити, як автобус на вибоїстій дорозі. На екрані вирує сіре шумовиння хмар. Поряд із показником температури — 320°К — з’явилося нове табло “швидкість вітру 100 м/сек”.

— Ой леле! — вигукнув Ванжа. — На Землі при найлютішому циклоні швидкість вітру ледь сягає 70 метрів на секунду!

Сірі хмари поступово змінювалися важкими чорними, подекуди ніби притрушеними золотим пилом. І, здавалося, що то котяться не хмари, а велетенські валуни. Та ось з екрана зникли хмари, температурне табло відбило 440°К. Ось уже 500, 550, 553°К! Це ж десь 280 °C! І тиск. Страшенний, у вісімнадцять атмосфер! Умить ракету перестало трусити.

— Та ми ж уже на Венері! — весело вигукнув Ванжа.

На екрані суха венеріанська поверхня. Ми — на дні гігантської піали, на яку то набігає чорна тінь і тоді смеркає, то раптом розвиднюється і стає сонячно, як липневого дня на Україні. До ракети наближалося щось блискуче, циліндричне. Ми позіскакували з місць і прикипіли поглядами до екрана.

— Не лякайтесь, — заспокійливо всміхнув Безуглий. Вони з Даньковим щойно увійшли до салону. — Це по нас “термос” прислали.

Циліндр, а певніше, гофрована труба з десятком колін по обидва боки, наблизився до ракети і герметично присмоктався. Двері відчинились, і в них з’явився чоловік у блискучому склометалевому одязі. Він мовчки дивився на мене.