Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Це був мій дід, Карпо Левкович Остапенко, я відчував це підсвідомо. Чоловік ступив крок і раптом попрямував до мене. Я теж рвонувся назустріч і опинився в міцних обіймах. Ми простояли так, либонь, з добру хвилину, причому я відчував, що чоловікові нічого не варт мене роздушити, така страшна сила відчувалася в його синтетичних м’язах. А на обличчі все та ж ввічлива усмішка, знайома з похоронних фотографій.

— Думав, шибенику, не побачу тебе більше! — Дід Карпо відіпхнув мене і почав обмацувати поглядом мій наполоханий вид. — Ну, ну, вже слід би й прийти до тями. — Він поцокав суглобами пальців себе по голові.— Головне — зміст! А до форми можна звикнути будь-якої. Ти ж не дивувався, коли я одягав новий костюм? — У нього був гарно поставлений голос, як у диктора телебачення. — О-о! Та тут й Микола! А чого ж ви, харони, не сповістили, що Василь не сам? — докірливо мовив він космонавтам. — З вами ж завзятий антрополог Ванжа. Не крийся тільки, хлопче, мабуть, шкодуєш, що не заміряв параметрів мого черепа?

Нарешті термос-автобус покотив тріщинуватою венеріанською поверхнею. Коли ми вже були далеченько від ракети, я здивовано відзначив, що зараз ракета знаходиться на горі, а ми — весь час на дні велетенської чорної піали. На моє здивування старий сказав:

— Венеру ще називають планетою міражів. Тут вуглецевокисла атмосфера так заломлює світло, що горизонт має вигляд країв чашки. І де б ти не був, завжди здаватиметься, що стоїш у центрі тієї чашки. Колись і на Землі було так.

Зовні лютувала вічна буря. Вітер із шаленою силою жбурляв на “термос” пилюку, яку одразу ж і злизував. Мені весь час здавалося, що нас от-от перекине. Та колеса автобуса, мабуть, було зроблено із надважкого матеріалу, бо він спокійнісінько повз далі. Раптом нас почало підкидати, хоч поверхня й стелилася рівна. З’явилося безліч нових тріщин; буря видувала з них гази й частки порід.

— Почалося виверження вулкана, — пояснив Безуглий, хапаючись за перила.

Стало темно, ніби хтось закіптюжив сажею ілюмінатори. “Термос” так підкидало, що ми гупали головами об м’яку стелю… Трусило нами так, може, з півгодини. Нарешті у вікна хлюпнуло денним світлом. Нас більше не підкидало. “Термос” котив бетонованим плацом.

— Приїхали, — сказав дід. Хоч слово “дід” стало для мене чисто умовним, бо мій старий мав вигляд сорокалітнього чоловіка.

Ззаду циліндра-термоса розчинилися двері, і ми опинилися у велетенському, на пів-гектара парнику, по краях якого росли кактуси. Атмосфера хоч і здавалася нормальною, все ж у ній вчувалися домішки якихось газів. Я ладен був заприсягнутися, що то смердить оцтова кислота.

Старий попрямував до єдиного тут двоповерхового будинку, складеного з пластикових блоків. Ми — за ним.

— Поглянь! — штовхнув мене Микола.

Я й сам уже бачив на зеленому тлі будинку неонові світло-фіолетові літери: “ГОТЕЛЬ”. Поряд стояв чорний обеліск, зроблений, мабуть, із венеріанського базальту. На ньому золотом горіли якісь літери.

“ЯРОШЕНКО СПИРИДОН МАКСИМОМОВИЧ. ТРАГІЧНО ЗАГИНУВ ПІД ЧАС КОЛОНІЗАЦІЇ ВЕНЕРИ”, —прочитав я, коли ми підійшли ближче.

— Я тобі писав про це, — промовив старий. — В аварію попав. На цьому ж місці. Заганяв у грунт залізобетонні палі, на яких тепер тримається наш акваріум. Тоді саме почав діяти вулкан, і під електробабою рухнула поверхня. Спиридона Максимовича придавило кількатонною бабою… З тих пір загинуло ще двоє наших. Ми поставили в тих місцях обеліски.

— А де зараз професор Чорненко? — запитав Ванжа.

— О, він працює на буровій! На самому венеріанському полюсі.

Дід якийсь час затримав погляд на мені. І хоч у його штучних очах не було й краплини думки, я знав, про що він думає. “Як бачиш, внуче, ми не “старі гальма”.

Вадим Евентов
БАБУСЯ

Тато й мама Волошини зібрались у Гімалаї на світову першість із польотів на дельтапланах. Вони трішки посварилися через Генку.

— Ні, ні й ні! — заявила мама тоном, який не приймає заперечень. — Дитина тільки-тільки очуняла від ангіни — зміна клімату може їй нашкодити.

— Розумієш, друже, доведеться тобі посидіти вдома. Будь мужчиною, — співчутливо сказав тато Генці, що пхикав.

Тато довго вмовляв засмученого сина, потім подзвонив по відеофону в бюро добрих послуг. М’яко засвітилася і щезла стіна, поступившись місцем просторій залі, по якій линула вдалечінь дзвінка порожнеча. Миловидна дівчина в золотистій сукні з’явилася між столом і книжковою полицею. Вона уважно вислухала тата й спробувала пом’якшити відмову ввічливою усмішкою:

— На жаль, ми не зможемо вчасно виконати вашого замовлення. Сьогодні у нас величезний попит на няньок.

Тато розгублено подивився на маму, мама на тата.

У цей час із глибини зали вийшов чоловік з діловим заклопотаним обличчям — мабуть, начальник дівчини — в кімнаті пролунав його голос — впевнений красивий баритон:

— Наш девіз: жодної відмови клієнту. Вашу заяву на няню ми постараємось виконати. Ставлю на контроль ваш викличний блок.

Тато подякував люб’язному службовцеві, мама подарувала йому чарівну усмішку — усе владналося якнайкраще.

Генці, який дуже втомився за день, захотілося спати, він ліг і відразу ж заснув. Він навіть не поворухнувся, коли на світанку мама торкнулася губами його пухлої щоки. Подружжя Волошиних сіло в променеліт, і схожий на перевернуте блюдце літальний апарат по магнітному променю полинув у забарвлене світанковою зорею небо.

Генка прокинувся і кілька хвилин лежав у солодкій напівдрімоті, дивлячись, як у віконце пробиваються косі сонячні промені. Потім його погляд упав на коробочку викличного блока, він згадав учорашні вмовляння і свої сльози, скривив губи, збираючись заплакати, але передумав. Зелена лампочка блоку світилась привабливим котячим вічком. Що цього разу пришлють йому з бюро добрих послуг?.. Можливо, крокодила Тошку, який уміє говорити? Тошка геть як справжній, з ним можна гратися, складати з