Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кейт глибоко вдихнула, зупинилася недалеко від молодої дівчини, даючи тій час помітити її наближення, а тоді всміхнулась і жестом указала на немовля.
– Привіт, – промовила вона. – Я Кейт.
Дівчина з волоссям, зібраним у кінський хвіст, і легкими синюватими тінями під очима, що свідчили про дещо більше, ніж типове недосипання молодої матері, тупо глянула на неї, а тоді озирнулася, шукаючи Меґґі чи когось із китайських помічників.
– Кейт, – повторила жінка, указуючи на себе та відчуваючи, що говорить надто голосно, наче недоумок-колоніст, який гадає, що лише крик допоможе тубільцям його зрозуміти.
Дівчина дивилася на неї, широко розплющивши очі й чекаючи. Жестом кволим, як вона сама, похитала головою.
Кейт глибоко зітхнула. Що, власне, їй треба робити? Зазвичай це вона почувалася не у своїй тарілці, тому не володіла даром миттєво розслабляти людей.
– Я Кейт. Я вам допоможу, – безпорадно мовила вона. А потім: – Як вас звати?
Тишу у відповідь перервав вибух сміху з іншого боку кімнати й швидкий дріб розсипаного по скатертині доміно. Старші гравці закінчили свою гру. Меґґі рухалася поміж них, вигукуючи вітання китайською, і її гладеньке чорне волосся затуляло обличчя, коли вона нахилялася перевірити дошку.
Кейт знов обернулася до дівчини, намагаючись зберегти усмішку.
– Хлопчик чи дівчинка? – спитала вона, указуючи на немовля, чиє заснуле обличчя було ледь видно під шарами пожертвуваного одягу. – Хлопчик? – Вона махнула в бік чоловіка, що сидів поряд, і той глянув на неї з недовірою. – Або дівчинка? – І вказала на себе. О боже, вона говорить, як ідіотка. Усмішку ставало вже боляче утримувати. Вона підступила ближче до дитини.
– У вас гарний малюк.
Справді гарний. Усі вони гарні, коли сплять.
Дівчина подивилася на свою дитину, потім знову на Кейт, пригорнувши малюка трохи тісніше до себе.
«Треба облишити це, – подумала Кейт. – Я просто вкажу їй на стіл з їжею, а далі нехай Меґґі. Я просто для цього не годжуся». На мить вона з тугою пригадала свій порожній будинок. А тоді раптом два слова спливли в її пам’яті, мов відлуння з підсвідомості: два слова з її дитинства, які м’яким шепотом злітали з губ її доглядальниці.
– Хоу лен, – сказала вона, указуючи на дитину. А тоді гучніше: – Хоу лен.
Дівчина опустила погляд на дитину й знову відсунулася. Злегка насупилася, наче нездатна повірити в те, що їй кажуть.
– Ваша дитина. Хоу лен.
Два ніжні, м’які слова – «дуже красивий». Міжнародна мова лестощів.
Кейт відчула наплив теплоти. Зрештою їй удалося. Вона порилася в пам’яті, намагаючись пригадати, чи вдалося їй правильно вимовити тони.
– Хоу лен. Дуже красивий, – повторила вона знову, усміхаючись із доброзичливим захватом.
А тоді в неї за спиною постала Меґґі.
– Що ти робиш із бідолашною дівчиною? – спитала вона. – Вона не розмовляє кантонською. Вона з материка, дурна жінко. І розмовляє мандаринською. Вона гадки не має, про що ти торочиш.
* * *Високий і стрункий випускник державного інституту, Геміш був несподіваним партнером для Меґґі. Люди казали так усі вісімнадцять років, що вони були одружені. Не лише через зріст Меґґі, її темну земну звабливість проти його блідої безтілесності або її китайську галасливу спонтанність та емоції її дітей проти північноєвропейської врівноваженості Геміша. Просто здавалося, що її забагато для нього. Забагато майже для всіх, хто спадав на думку Кейт, якщо вже говорити про це. Надто галаслива, надто прямолінійна, надто самовпевнена. Кейт була щиро переконана, що та ні на йоту не змінилася з підліткових років. Ось чому Геміш обожнював її.
Кейт, з іншого боку, змінювалася майже з кожним чоловіком, з яким колись була. Саме ті зміни, які викликали в ній чоловіки, і визначали, як глибоко вона в них закохувалася. Із Джимом вона була матуся-вогонь, насолоджувалася тією невимушено-лагідною манерою, у якій він поводився з нею та її донькою, тим, як спочатку після народження Сабіни не до кінця ототожнювала себе зі статусом «матусі». Тоді вона думала, що він повертав їй трохи юності, поліпшував їй настрій, звільняв від турбот. Навчав її сексу. Але потім, коли все пішло не так, вона зробилася підозріливою, зненавиділа людину, на яку він її перетворив. Зненавиділа бути цією параноїдальною, нещасною, жалюгідною особою, яка благає про правду й відчайдушно змінює зовнішність у намаганні знов відвоювати його увагу в невидимої загрози. А коли він пішов, її сум був обарвлений полегшенням, що більше не треба намагатися.
Коли Джефф переїхав до неї, вона була вже старшою, мудрішою в коханні. Йому вона не віддавала стільки ж, усвідомлюючи потребу щось залишати для себе. А він віддавав їй усе – принаймні все, що мав. Із Джеффом вона подорослішала. Він розширював її свідомість, розмовляв з нею про політику й суспільство та змушував старанніше придивлятися до несправедливостей навколо. «Якщо комфорт переважує пристрасть, це добре», – казала вона собі. Мабуть, їй краще з тим, з ким її життя стабільне. Із Джеффом вона навчилася застосовувати мозок і завдяки цьому відчувала, що дорослішає. А ще він був такий милий із Сабіною, ніколи не намагався тиснути на неї чи грати в «татуся», а просто забезпечував їй твердий тил з любові та мудрості.
Але згодом, шість років по тому, з’явився Джастін, який змусив її усвідомити, що ціла частина її єства дрімала роками, а зараз уперто намагалася вирватися на перший план. Кейт була сексуальною жінкою, і він зробив її такою, і щойно воно вибухнуло, мов гейзер, цього було вже не вгамувати. Ще ніхто не розпалював її так, як він, не змушував палахкотіти й ходити в запамороченні, ніби п’яна, о дев’ятій ранку. Ніхто не оточував її майже видимою аурою сексуальності, кипучою мантією феромонів так, що вона помічала, як на неї обертаються, свистять їй услід, навіть коли вона була недбало вдягнена. «І я заслуговую на це, чи не так?» – казала вона собі, відчайдушно намагаючись раціоналізувати той біль, якого збиралася завдати. Їй відпущено ще один шанс. Чому вона має відмовитися від романтичного кохання у віці тридцяти п’яти?
– Це що, змова худих? Доки ви сидите тут і мрієте, я вже з’їла майже весь чун фунь.
Меґґі, умостившись на кухонну раковину, енергійно розмахувала паличками для їжі перед носом у Кейт.
– Те, що ти не можеш відрізнити кантонську від мандаринської, ще не означає, що тобі не дозволено їсти.
– Вибач, – пробурмотіла Кейт, колупаючи свій обід, який вистигав у тарілці. Вона гадала, що голодна, але її апетит, такий мінливий останнім часом, знову вирішив зникнути.
– О господи. Досі нещасливе кохання? Ти ж не на стадії «Не можу нічого їсти» – скільки вже, три місяці?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щасливі кроки під дощем», після закриття браузера.