Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

А печеніги й половці мовби місток, з’єднувальна ланка між індоарійськими й слов’янськими племенами, між тисячолітньою Боспорською державою і Київською Руссю. <71>

Київська Русь віддавна перебувала в близьких стосунках із Грузією. Київський князь Ізяслав Мстиславич (Мономахович) 1154 року одружився з грузинською княжною, внучкою славнозвісного грузинського царя Давида Будівничого (1073–1125). Матір’ю її була половецька князівна, бабуся не менш знаменитої цариці Тамари, по-грузинськи — Тамар. Сам Давид Будівничий, прадід Тамар, теж мав за дружину половчанку Гурандухт.

Коли 1174 року на грузинський престол зійшла юна Тамар, постало питання про гідного неї чоловіка. Вибір випав на Юрія — сина Андрія Боголюбського, онука Юрія Довгорукого і правнука Володимира Мономаха. Тоді саме Юрій зазнавав гонінь від свого дядька по батькові Всеволода й переховувався у половців. Дослідників дивує, як Юрій, що втратив <71> київський престол, прихильників, військо й батьківщину, став чоловіком цариці Тамар. І висновують: вирішальним було те, що Юрій — прямий нащадок Володимира Мономаха, що він, хоч і молодий, виявив себе здібним воєначальником, а тодішні духовенство й знать Грузії воліли бачити Тамариним чоловіком досвідчену у військовій справі людину. Але причини, як на нас, трохи глибші.

І Юрій Довгорукий, і Андрій Боголюбський мали дружин-половчанок. Для останнього, зокрема, сам Володимир Мономах висватав внучку половецького князя Тугоркана. Тому й не дивно, що опального Юрія охоче прихистили половці — його кровні родичі. А тоді, певно, й доклали зусиль, аби він зберіг свій високий статус і став чоловіком Тамар, у якої і прабабуся і бабуся — половчанки. Так що в Юрія Андрійовича й цариці Тамар могутнє половецьке коріння, вони цілком могли бути родичами по половецькій лінії. Що й могло відіграти вирішальну роль у їхньому шлюбі, хоч і не зовсім тривкому й тривалому.

У боротьбі Давида Будівничого проти мусульманської експансії йому відчутно допомогло 40-тисячне половецьке військо на чолі з князем, якого грузинські джерела називають Атрак Шараґанідзе. Що відповідає літописному «Отрок, син Шарукана». Михайло Грушевський на підставі середньовічної грузинської пам’ятки «Картліс-Цховреба» («Життя Грузії») зазначає: «Літописний Отрок міг бути сином Шаруканя — так ми й зв’язуємо згадану вище династію: Шарукань—Отрок—Кончак—Юрій (Георгій) Кончакович. При тім з сього оповідання довідуємося, що сей Отрок був тестем царя Давида, і що кипчаки «жили близько Грузії, й легко їх було покликати в поміч» (ІУР, ІІ, 533–534).

Літопис мовить, що в Грузію до Атрака вмисне посилали гінця, якого перед довгою дорогою напутили: «Якщо не схоче він вертатися додому, заспівай йому половецьких пісень. Коли й це не зарадить, дай понюхати євшан-зілля». Атрак не схотів ні вертатися, ні слухати рідних пісень, та коли понюхав євшан-зілля, то відразу гірко заплакав і мовив крізь сльози: «Краще у своїй землі кістьми лягти, аніж у чужій славному бути». І повернувся в рідні степи, де вже й народився Кончак, герой і князь половецький (ІУР, ІІ, 105–106). Вважається, що хто забув свою батьківщину й понюхає євшан-зілля, той відразу про неї згадає і відчує непереборне бажання повернутися до отчого краю.

Отже, Атрак-Отрок, син відомого зі «Слова» половецького князя Шарукана — тесть царя Давида. А красуня-половчанка Гурандухт, дружина Давида — дочка Атрака. <72> Атрак також — батько половецького князя Кончака. Гурандухт і Кончак — сестра й брат, дочка й син Атрака, онука й онук Шарукана. А Кончаківна, дочка Кончака — невістка оспіваного в «Слові» новгород-сіверського князя Ігоря, який і сам на три чверті половчанин.

Тож половчанка Гурандухт, грузинська цариця, дружина Давида Будівничого — тітка Кончаківни і прабабуся цариці Тамар. Грузинський цар Давид і новгород-сіверський князь Ігор — родичі по половецькій лінії Шарукан-Атрак-Кончак. Цар Давид для себе, а князь Ігор для свого сина брали дружин саме з цього половецького роду. Яка загальна назва роду — невідомо. Але нашій вітчизняній історії, тісно пов’язаній із половцями, відома українська шляхта половецького походження — Томари.

Томарів бачимо серед козацької старшини: переяславський полковник Степан Томара й чернігівський полковник Василь Томара служили в гетьмана Івана Самойловича. Були наказний полковник Семен Томара (УКЗ, 58–60, 64) і кошовий отаман Василь Тамарський (Титаревський) (ІЗК, ІІІ, 211). За «Реєстром» 1649 року в Переяславському полку служив Іван Томурка, а в Багланівській сотні Брацлавського полку — Роман Томурка (РВЗ, 321, 258). «Реєстр» 1756 року фіксує козаків Лавріна Тамарського (Мишистівський курінь) і Лук’яна Томару (Пашківський курінь; РЗВ, 60, 67).

У XVIII–XIX ст. Томари — великі землевласники на Черкащині, Переяславщині й Полтавщині, деякі з них займали високі посади в Україні й Росії. Василь Томара (1746–1819), правнук переяславського полковника Степана Томари — відомий дипломат, учень і друг Сковороди, приятель Василя Капніста, поета й громадського діяча, члена Російської Академії з 1785 року. Лев Томара (нар. 1839 р.) був київським губернатором, а пізніше — сенатором (ЕУ, т.9, 3235). Полтавських Томарів добре знав Григорій Сковорода. Коли 1751 р. через підступи церковників він полишив викладати піїтику в Переяславському колегіумі, то переїхав на Полтавщину, де навчав сина поміщика Томари. Згодом, після короткого перебування в московській Троїце-Сергієвій Лаврі, Сковорода знову повернувся до Томарів, де жив невибагливим, близьким до природи життям (ІСУ, 203).

Сучасні українці мають прізвища Томар, Томара, Томарко, Томурко, Томарчук, Томаренко, Томарченко (іноді з першим а або у замість о). Командир взводу <73> Томарді М.М. у серпні 1919 р. обороняв Бровари від денікінців (КО, 224).