Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

Вночі я спокійно відпочиваю, міцно закріпивши заздалегідь стерно і вітрило. Правда, два чи три рази на ніч мені доводиться прокидатися, щоб глянути на компас, вітрило, подивитися в бік берега, перевірити, чи все в порядку. Потім я знов лягаю спати. А навколо — гнітючий спокій, його не порушує жоден звук. Навіть вітер і той, здається, не наважується перервати мій мирний сон.

На світанку 18 серпня, прокинувшись, я побачив, що мене з усіх боків оточує густий туман. От біда! Зараз я особливо добре зрозумів, яка корисна річ — компас.

Роблю спробу визначити курс за астрономічною навігацією, — не можу ж я весь час залежати від полуденного сонця! На жаль, мої підручники і довідники, видані англійською мовою, більше пояснюють «через що» і «чому» замість того, щоб дати практичні поради. Звичайно, наслідки цих обчислень виявилися сумними. Та це не зіпсувало мого настрою. А от завивання корабельних сирен у тумані тримає мене в напруженні… Це вже не одна сирена, як біля островів Колумбретес. Луна посилює і повторює їх весь час. Виникає таке відчуття, ніби перекликаються величезні потвори. Цього дня я, мабуть, уперше по-справжньому зрозумів, що таке самотність, і пригадав поради Джека, який умів виходити з найскрутнішого становища. От якби він приєднався до мене в Касабланці або на Канарських островах! А поки що я самотній, зовсім самотній, і все на світі здається мені підступним і ворожим! І нема жодної людини, яка могла б підтримати мене або розвіяти мій сумний настрій. Інколи мені здається, що я відразу став би жертвою галюцинації, коли б не міг відрізнити дійсність од міражу. Хоч би вже швидше допливти до Касабланки, а там по всьому! Я просто знудьгувався за людським товариством. Крім того, сьогодні я навіть не бачив землі, може, пощастить помітити хоч сигнальні вогні на узбережжі. Так, я самотній, зовсім самотній… Землі не видно, вогні зникли. Я вже впав у відчай, коли мене наздогнав танкер із Станвангера.

— Де Касабланка?

— Прямуй цим самим курсом. Щасливого плавання! — кричать мені з корабля.

Вівторок. Я відчуваю, як гнів душить мене. Ще б пак! Тільки вісім годин я йду під вітрилом, а шістнадцять доводиться чекати вітру, бо навколо мертвий штиль. І коли ж, нарешті, я зустріну отой знаменитий пасат? На щастя, наді мною час від часу пролітають літаки — отже, мій напрямок правильний. Без сумніву, я наближаюся до мети. Коли вітер не зрадить мене, я доберуся до Касабланки цього ж вечора або завтра вранці. Я вже починаю підраховувати, скільки в середньому потрібно часу, щоб пропливти від Канарських до Антільських островів. Виходить щось п'ятдесят чи шістдесят днів. Настрій поліпшується…

Риби й далі супроводять «Єретик». Велика «брама раї», рятуючись од виру за човном, вистрибує з води і падає, на своє лихо, прямо в човен. Але я починаю вже міят про смачну печеню.

О 14-й годині 30 хвилин, коли в промінні сонця заблищали нафтосховища Федали, я занотовую в своєму щоденнику: «Цього вечора або завтра вранці я питиму прісну воду».

О 20-й годині 30 хвилин я вже перебував за сто метрів од молу Касабланки. Мені не вдалося ввійти в порт, бо неспокійна зиб не дала змоги побачити сигнальні буї. Нічого не вдієш, доведеться ще й цю ніч провести в океані. Гуркіт хвиль, що розбиваються об мол, я сприймаю недовірливо, але все-таки вкладаюся спати. Нарешті якось засинаю. І справді, краще вже спати серед океану, ніж біля берегів! Для мореплавців берег інколи небезпечніший, ніж море!

В середу, 20 серпня, я прокидаюсь і бачу, що океан гладесенький, мов виметений. Скрізь панує спокій. Я відчайдушно гребу, входжу в порт і причалюю біля яхт-клубу, де моя поява викликає справжню сенсацію. Мені показують ранкову газету, де жирним шрифтом набрано: «Загибель «Єретика» в Кадіській затоці». Отакої! Що ж це я теж повинен оплакувати власну нещасливу долю, чи що? Комісар Ораду виконав усі потрібні формальності в поліції і митниці (адже для воскреслого з мертвих, судіть самі, це було б нелегко зробити!), а директор риболовецької служби Марокко доктор Фюрнестен подарував мені планктонну сітку. Незалежно від обставин я вирішую вирушити далі в неділю, 24 серпня, о 10-й годині ранку.

Навколо моєї експедиції знову виникають ті ж суперечки, що й на початку плавання. Лише два чоловіки, доктор Фюрнестен і гірничний інженер П'єр Еліссаг, після довгих розпитувань, які вкрай змучили мене, переконавшись, що я непохитний у своїх намірах, підбадьорливо сказали:

— Ну що ж, пливи! Ти готовий до цього.

Мене оточують тепер нові друзі, стривожені й заклопотані. Ніхто з них не намагається відрадити мене. Тільки три чоловіки — президент яхт-клубу, капітан рятувального корабля і власник катера, який повинен вивести «Єретик» в океан, — докладають усіх зусиль, щоб затримати мене, і для цього, звичайно, змовляються.

У вітальні яхт-клубу я мимохіть почув розмову двох журналістів.

— Ми даремно гаємо час. Він нікуди не попливе!

— Як це — не попливу? — дивуюся я. — Навпаки, я тільки чекаю, щоб розсіявся туман і підійшло буксирне судно.

— Вам його не дадуть.

Як виявилося, президент яхт-клубу попередив усіх, що коли якесь судно зважиться вивести мене в океан, то у нього відберуть вимпел клубу. Дізнавшись про це, я йду до президента.

— Вибачайте, — кажу йому, — але мені доведеться пошукати якогось іншого буксира, бо я твердо вирішив пливти саме сьогодні. Тепер вам нема чого хвилюватися — якщо я навіть загину, то ви завжди доведете свою непричетність до цієї справи. Адже всі знають, що ви проти моєї експедиції.

Незважаючи на перешкоди, які чинить адміністрація яхт-клубу, я йду шукати суд-відбуксирувало б «Єретика» з Касабланки. Нарешті знаходжу.