Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

До ха­ти сла­бої мо­ло­диці бу­ло не ду­же близько. Пе­ребігли півсе­ла. Шлях пішов ви­го­ном, а далі яки­мись мо­ча­ра­ми, а за мо­ча­ра­ми пе­рес­ко­чи­ли місток на здвижі, де слизіла течія в баг­но­вищі. Па­рафія Лад­ковсько­го на да­ле­ко­му кут­ку Злодієвці бу­ла ніби на од­шибі, за містеч­ком. Лад­ковська спи­ни­ла коні ко­ло однієї ха­ти. Обоє позс­ка­ку­ва­ли з по­во­зоч­ки й зай­шли в ха­ту. Мо­ло­ди­ця дав­но бу­ла вже вагітна, і в неї нас­та­ва­ло ро­ди­во. Ула­се­вич ог­лядів не­ду­жу й ска­зав, що нічо­го не­без­печ­но­го не­ма, що ро­ди­во час­не й нас­та­не не­за­ба­ром і, пев­но, обійдеться га­разд і без йо­го по­мочі.

Ладковська вий­шла, знов сіла на по­возці попліч в док­то­ром і по­ка­та­ла на­зад тим са­мим шля­хом. Мо­ло­дий док­тор знов примітив, що во­на ніби зу­мис­не ту­литься та гор­неться до йо­го й заг­ля­дає йо­му в очі.

«Чи во­на ізде са­ма й по­га­няє коні по-сільській, як роб­лять на се­лах мо­ло­диці, чи, мо­же, підроб­люється під по­ве­денцію між де­яки­ми міськи­ми паніями, що ча­сом чва­няться, їздя­чи по ву­ли­цях без по­го­ничів? - ду­мав док­тор. - Щось во­но ски­дається на ос­таннє! Це якась сього­час­на но­восвітська ма­туш­ка або хо­че вда­вать з се­бе лібе­рал­ку».

Ладковська хвиська­ла батіжком по ко­нях і бадьори­лась, сіпа­ючи за віжки.

- Ви зро­би­ли ве­ли­ку по­мил­ку, що за­би­лись на служ­бу в та­ку глу­ши­ну. Я, був­ши на ва­шо­му місці, зро­ду-звіку не виїха­ла б з міста. За­нидієте та за­чеврієте ви оту­теч­ки, - по­ча­ла Лад­ковська, зир­нув­ши ско­са на пе­ле­ха­тий вус, що тро­хи не чер­кав­ся об фіалки та ряст на її ка­пе­люші.

- Тaк, бач­те, тра­пи­лось. Нам труд­но в місті на­пи­тать служ­бу при ла­за­ре­тах чи будлі-деінде, щоб за щось за­че­питься, як то ка­жуть. А тут я вся­дусь на місці та й сидіти­му спокійненько. Нудьга ме­не не ля­кає нітрош­ки, бо я на­ва­живсь нес­ти світло в цю тем­ря­ву як­мо­га більше. Це бу­де для ме­не й діло, і роз­ва­га, і, мо­же, хоч пот­ро­ху справ­дяться ті наші мрії й гад­ки, котрі в нас бу­ли ще в універ­си­теті вкупі з то­ва­ри­ша­ми.

- Як я бу­ла в єпархіально­му учи­лищі в Києві, то й між на­ми час­то бу­ла роз­мо­ва про уся­кові сього­часні прин­ци­пи. Але, знаєте, в цій глу­шині ча­сом не­ма з ким навіть по­ба­ла­кать га­разд за щось кра­ще й ви­ще. Ту­теч­ки ча­сом півро­ку не ба­чиш людсько­го ли­ця, - го­во­ри­ла Лад­ковська, ньока­ючи вря­ди-го­ди на коні. - Клопіт по ха­зяй­ст­ву та пик­лю­ван­ня дітьми - ото уся моя й пра­ця й роз­ва­га. Не­ма з ким путнім сло­вом пе­ре­ки­ну­тись. Оце баг­но якось вси­сає те­бе не­доб­рохіть сли­ве з го­ло­вою, хоч і сам то­го якось не примічаєш.

- А я й тут знай­ду собі роз­ва­гу й пра­цю, опріч моєї ро­бо­ти. Ми маємо на думці роз­пов­сю­дю­вать се­ред цієї глу­ши­ни просвітність то кни­жеч­ка­ми, то роз­мо­вою, жи­вим сло­вом. Шко­да тільки, що ми не зна­хо­ди­мо собі пев­них та надійних по­ма­гачів. Тут при шко­лах чи­та­лень сли­ве не­ма, а ко­ли во­ни де й є, то в їх ва­ляється кільки кни­же­чок або ні до чо­го не­го­ден­них, або пи­са­них мо­вою цер­ков­ною та ве­ли­ко­руською, ма­ло зро­зумілою або над­то вче­ною й зовсім-та­ки не зро­зумілою для се­лян.

- От і я ста­ну вам до по­мочі, бо маю по­тяг до цієї спра­ви. А хто по­тя­гується до чо­гось ви­що­го й ідей­но­го, то до­кон­че прис­та­не до ва­шої спілки. Мо­же, здійсняться й наші давні шко­лярські мрії та гад­ки… як і ваші, - ска­за­ла Лад­ковська.

- От я й ра­дий, що нат­ра­пив в глу­шині на жи­ву лю­ди­ну, що лад­на ста­ти до культур­ної праці вкупі зо мною, - ска­зав Ула­се­вич. - От і маємо ще од­но­го спільця на­шо­го то­ва­рист­ва. Спа­сибі вам за спо­чу­ван­ня до на­шої спра­ви.

Ладковська так за­ба­ла­ка­лась та ви­со­ко по­нес­лась з своїми мріями, що баскі мо­лоді коні збігли на окіп. По­во­зоч­ка пе­рех­ня­би­лась і тро­хи не пе­ре­ки­ну­лась. Ко­ни­ки бу­ли сво­го хо­ву, бо отець Яків ко­хавсь у ко­нях, мав свій пастівник на чи­ма­лих лу­ках і роз­во­див коні на про­даж. Лад­ковська смик­ну­ла віжки й лед­ве-лед­ве нап­ра­ви­ла коні на шлях, що й пот­ра­пи­ла в баг­нисті ба­каї. Баг­но зах­лю­па­лось. Гря­зю­ка бриз­ну­ла, об­ля­па­ла док­то­рові що­ку й сіла го­роб­цем на фіалки та ряст на го­лові в Лад­ковської.

- Оце як я за­ба­ла­ка­лась і ста­ла та­ка нев­важ­ли­ва, що тро­хи вас не пе­ре­ки­ну­ла, та ще й у баг­нис­то­му місці, - ска­за­ла Лад­ковська.

Завезла во­на па­ни­ча до квар­ти­ри на подвір'я, а са­ма по­вер­ну­ла коні на­зад і по­ка­та­ла до­до­му.

Надежда Мокіївна Лад­ковська вик­ра­лась з до­му до док­то­ра са­ме в той час, як па­нот­ця пок­ли­ка­ли на по­хо­рон, бо па­но­тець її не пус­тив би.

Ладковська, виїжджа­ючи крадько­ма з гос­по­ди, по­тай од сво­го па­нот­ця, спох­ва­ту за­бу­ла по­ки­нуть до­ма ключі од ша­фи й за­вез­ла їх в ки­шені. Па­но­тець вер­нув­ся з по­хо­ро­ну. Най­мич­ка по­да­ла на стіл са­мо­вар. Ки­ну­лись за клю­ча­ми, па­ри­ли пар­ка, а ключів нігде не знай­шли, і ма­туш­ка десь зник­ла. В шафі був замк­ну­тий чай, са­хар і по­суд. Са­мо­вар кле­котів, па­ру­вав, до­ки й не по­гас. Вже по­ночіло. Ко­ро­ви вер­ну­лись з по­ля, рев­ли за те­ля­та­ми. По­ло­ва й дерть бу­ли по­за­ми­кані: ні з чо­го бу­ло зро­бить обмішку для корів. Най­мичці вже час бу­ло ва­рить ве­че­рю, а ко­мо­ра бу­ла замк­ну­та.

Вже над­ворі сли­ве по­ночіло, як Лад­ковська приїха­ла.

- Куди це ти їзди­ла? - спи­тав в жінки отець Яків.

- Та оце во­зи­ла док­то­ра до Насті. Прибігла до ме­не її ма­ти за по­ра­дою. Нас­тя ду­же зас­лаб­ла. А я по­ки при­вез­ла док­то­ра та по­ки од­вез­ла, то чи­ма­ло ча­су за­га­яла. Ой як же я за­ба­ри­лась! - ка­за­ла ма­туш­ка, од­ми­ка­ючи ша­фу, не роз­дяг­нув­шись і зо­па­лу ніби ки­да­ючи на стіл чай­ни­цю, са­ха­ри­ни­цю й уся­кий по­суд.

Вона по­хап­цем ски­ну­ла ка­пе­люш і пальто й по­че­пи­ла на кілоч­ку в сто­ловій, де во­ни ча­сом висіли не схо­вані по три дні й при­па­да­ли по­ро­хом сли­ве на па­лець. Во­на не ша­ну­ва­ла одежі й, роз­дя­га­ючись, ки­да­ла її, де трап­ля­лось, і кільки день не хо­ва­ла її в ша­фу, бо… за­бу­ва­лась.

- Хіба ж не мож­на бу­ло самій старій ма­тері побігти до док­то­ра? Тре­ба бу­ло до­кон­че тобі їха­ти та га­ять час. І в по­ко­ях без­лад­дя, і ко­ро­ви сто­ять не­доєні, і коні об­ро­ку це їли й досі, і ве­че­ря не го­тується, бо й ко­мо­ра й по­лов­ник з по­ло­вою для корів - усе по­за­ми­ка­не, - мим­рив отець Яків сти­ха. Але він не насмілив­ся до­ко­рять жінці. Він вже дізнав­ся з досвіду, що жінка бу­ла оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та, бу­ла лад­на збить бу­чу лай­кою, кри­ком та га­ла­сом і, врешті, вміла якось вик­ру­титься та одб­ре­хаться.

- Мені ста­ло шко­да Насті. Тре­ба ж вва­жать не тільки на се­бе, але й на ту без­щас­ну бідно­ту, - обізва­лась Лад­ковська.

- Звідкіль це на те­бе