Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

   Між мною і Розкою є зв'язок, нас пов'язує своя, рідна історія й те, що я не з’являлась на її очі понад тиждень. Але вона чула мій голос, і це стало для подруги стресом, в результаті чого Розка нічого не їла декілька днів і весь час шукала мене. Мій бойкот припинився тоді, коли кобила ледве у дім не припхалася — вчасно стримали, а заодно я й дізналась, що з моєю улюбленицею щось не так і вона відмовляється їсти. Всі списували це на біль шлунку й пробували її чимось лікувати, та причина стану Рози була не фізичного характеру, а морального.

   Того дня ми ні на хвилину не відходили одна від одної. Навіть у туалет я йшла у кущики, а от подруга, на відміну від мене, не соромилась нікого — робила своє діло, де доведеться!

   У вечірніх сутінках батьки кликали мене до хати бодай перекусити, вже не говорячи про повноцінну вечерю, та я не наважилась залишити Розку. Тому так і заснула під її боком, притулившись щокою до її живота.

   З того часу минуло не так багато весен, як мій батько знову вирішив засіяти добрячу частину поля пшеницею, а моя Розка знову бралась за старе!

   Поки моя красуня скубала зелену, молоду травичку, яка тільки вмилась росою, я розляглась на її спині й ліниво звісила ноги по обидва боки від її пуза.

   Я усміхаюсь, пригадуючи наші дурості й пригоди. Те, як я вперше залізла на її спину без сідла. Як вперше відчула сталеві м'язи та емоції, які дарувало наше єднання. 

   Того дня ми з Розкою пішли гуляти лісом, який ріс біля нас не одну сотню років. На вулиці було доволі тепло, як на початок літа. Пам'ятаю, що накидала в рюкзак багатенько яблук і пляшку води для себе. Моя любов до фрукта не така сильна, як до коня! 

   Закинула на спину улюбленця сідло з усім спорядженням, і ми рушили у бік лісу. Провели ми у ньому там не так багато часу, як почався дощ. Спершу він був незначний, тому ми вирішили перечекати його, та краплі з неба починали набирати темпу й сили, а голосний грім говорив про те, що не варто чекати з моря погоди.

   Тоді ми вдвох добряче налякались, і саме через страх я не добре зафіксувала сідло на промоклій спині Рози. Це призвело до того, що кінь ставав дибки, брикався зі мною на спині, фиркав і не хотів їхати. Внутрішній голос підказував, що щось не так, і, злізши зі спини Рози, я почала перевіряти спорядження на ній. 

   Піднявши сідло, зрозуміла причину дивного поводження. Розлютившись на себе, свою неуважність, дощ, я викинула те кляте знаряддя для верхової їзди й всілась на спину Розки так, як є. 

   Ми мчались у бік дому. Мої руки були намертво приклеєні до кінної шевелюри, стегна притискались зі всієї сили до коня, дощ бив без жалю, залітаючи усюди, де міг дотягнутися. Через усі ці фактори я не відчувала всього того, що відчуваю тепер. Частка емоцій і відчуттів мені перепала, коли ми з Розкою були практично вдома.

   Після цього випадку я почала все частіше і частіше їздити верхи без будь-якого спорядження, але це спричиняло дискомфорт, про який я час від часу готова була забути, адже відчуття єднання з твариною варті таких жертв.

   — Я буду сумувати, — шепочу одними губами й обіймаю свою Розку міцно-міцно. 

   Збоку все виглядає наївно, по-дитячому, та ми просто люди, а вони — просто тварини, між якими відбувається щось дивне і народжується зв'язок.