Читати книгу - "Дракула"

дуже багато, мабуть, сотні – точно не знаю скільки; вони утворюють плавну криву, а їхній нахил є настільки пологим, що ними легко може піднятися і спуститися кінь. Гадаю, колись ці сходинки мали якийсь стосунок до монастиря. Піду і я додому. Люсі пішла в гості зі своєю матір’ю, але я не ходила, бо це був лише візит ввічливості. Мабуть, на цей час вони вже встигли повернутися.

25 липня. Я прийшла сюди годину тому разом із Люсі, і ми мали дуже цікаву розмову з моїм стареньким приятелем та двома іншими підстаркуватими чоловіками, які завжди приходять сюди і сидять разом із ним. Схоже, що він для них – як Сер Незаперечна Істина. Гадаю, що свого часу це була особистість із сильними диктаторськими замашками і схильна до безапеляційних суджень. Дідуган ні з чим не погоджується і всіх принижує. Якщо він не може перемогти співбесідників у суперечці, то бере криком і залякує, а потім сприймає їхню мовчанку як згоду зі своїми поглядами. Люсі виглядала дуже мило у своїй білій прогулянковій сукні; відтоді, як вона сюди приїхала, у неї з’явився чудовий рум’янець. Мою увагу не проминуло те, що дідусі не забарилися підсісти до неї, як тільки ми тут з’явилися. Вона така мила зі старими; мабуть, вони вже встигли закохатися в неї. Навіть мій учорашній знайомець подобрішав і не заперечував їй, зате з подвійною енергією заходився заперечувати мені. Я підштовхнула його до розмови про легенди, і він вибухнув чимось на кшталт проповіді. Спробую пригадати її і викласти якомога точніше:

– Все це – дурні теревені, геть усе – від початку до кінця, ось що це таке – і більше нічого. Усі ці прокляття, далекі відлуння дзвону, привиди, злі духи, страхи і таке інше годяться лише для дітлахів та жінок зі слабкими нервами. Мильні бульбашки – і ніщо інше! Оті зловісні знаки та перестороги вигадані проповідниками, зловмисниками та залізничними комівояжерами для того, щоб збивати з пантелику довірливих йолопів та примушувати людей робити те, чого вони робити не хочуть. Як подумаю про все це, так просто шаленію! Мало цим зловмисникам друкувати дурні плітки в газетах та проповідувати їх з кафедр! Вони ще й викарбовують їх на надгробках, ось чим вони займаються! Погляньте-но довкола на усі ці начебто величні надгробні камені – та їм давно пора повалитися під вагою написаної на них брехні! На всіх них викарбувано: «Тут лежить тіло» або «Вічна пам’ять», але більшість могил – порожні, там немає нічиїх останків і ніколи не було; і пам’ять про них нікого й ніколи анітрохи не турбувала – тим більше «вічна». Брехня, все брехня і нічого, окрім тієї чи іншої брехні! Уявіть лишень, яка буде товкотнеча на Судний День, коли всі мерці пришкандибають сюди у своїх саванах і спробують прихопити з собою оці надгробки, щоби довести свою прижиттєву добропорядність; а дехто з них навіть не зможе вхопитися за ці камені, бо їхні тремтливі руки будуть слизькими від довгого лежання на морському дні.

Із самовдоволеного вигляду дідугана і з того, як він поглянув на своїх приятелів, чекаючи від них схвалення своєї промови, я дійшла висновку, що він дещо хизувався, тому я вставила своє слово, щоб спонукати його до продовження:

– Годі вам, містере Свейлз, ви напевне жартуєте. Хіба ж можуть всі ці надгробки брехати?

– Певна річ! Небрехливих серед них – якась жалюгідна жменька, та й то тих, під якими лежать справді добропорядні люди. Всі інші – брешуть. От, наприклад, ви, нетутешня, приходите сюди на цей цвинтар.

Я схвально кивнула головою, бо визнала за краще погодитися, хоча я не зовсім розуміла, про що йдеться. Я гадала, що це має якийсь стосунок до церкви. Старий продовжив:

– Ви приходите сюди і, звичайно ж, думаєте, що під цими надгробками, як і годиться, поховані люди, еге ж?

Я знову схвально кивнула головою.

– А ось саме тут і криється брехня. Їй-богу, на цьому цвинтарі є чимало поховань так само порожніх, як табакерка діда Дана у п’ятницю ввечері.

Він злегка підштовхнув ліктем одного зі своїх друзяк, і всі вони весело розсміялися.

– Сили небесні! Та хіба ж воно може бути інакше? Погляньте-но на ту могилу, що праворуч! Прочитайте, що там написано.

Я підійшла до могили і прочитала: «Едвард Спенслоу, убитий піратами біля острова Андрос у квітні 1854 року у віці 30 років». Коли я повернулася, містер Свейлз продовжив:

– І хто ж, цікаво знати, привіз його сюди, щоб поховати тут? Убитий біля острова Андрос! І ви думаєте, що його тіло спочиває на цьому цвинтарі?! Та я назву вам дюжину тих, чиї кістки лежать на морському дні біля Гренландії чи деінде, куди їх занесла течія! – Старий вказав рукою на північ. – Довкола вас – надгробки. Можете, не підводячись, прочитати звідси викарбувані на них брехливі рядки. Оцей Брейтвейт Лоурі – я знав його батька – потонув разом із кораблем «Жвавий» 1820 року біля узбережжя Гренландії; або ж Ендрю Вудхаус, потонув у тих самих водах 1777-го; або ж Джон Пекстон, потонув біля мису Фервелл за рік після того; або ж старий Джон Роулінгс – чий дід ходив у море разом зі мною – потонув у Фінській затоці у п’ятдесятому році. Як ви гадаєте – кинуться всі ці чоловіки стрімголов на цвинтар у Вітбі під трубні звуки Судного Дня? Дуже сумніваюсь! А якщо й кинуться, то штовхатимуть і лупцюватимуть один одного так само, як ми колись у давнину влаштовували бійки на льоду, гамселячи один одного з ранку до ночі, а потім зализуючи рани при світлі полярного сяйва.

Мабуть, це був якийсь місцевий жарт, бо дідуган весело зареготав, а його приятелі радо підхопили сміх.

– Однак, – зауважила я, – ви не зовсім праві, бо виходите з припущення, що усім цим неборакам або їхнім привидам знадобляться на Судний День їхні надгробні камені. А, може, в них не буде необхідності?

– А навіщо іще потрібні надгробки, га? Нумо поясніть мені, міс!

– Мабуть, щоб зробити приємність родичам померлих.

– Щоб зробити приємність родичам померлих?! – Старий вимовив цю фразу глузливим тоном. – А хіба приємно буде їхнім родичам, коли всі довкола знатимуть, що це – брехня? – Він тицьнув пальцем на камінь біля наших ніг, що колись упав набік і використовувався як підставка для лавки недалеко від краю урвища. – Прочитайте, що написано на цьому камені, – попросив він.

З мого місця літери виднілися догори ногами, але Люсі, сидячи трохи